Та лютий від ревнощів Прохор з якоюсь насолодою тримав у своїх руках густі коси Віри, намагався дивитись їй в очі.
— Пусти мене, пусти! Не винна я ні в чому...
— Питаю, де він? Я знаю. Він тут був... З тобою був... Милувались, цілувались... Говори, змія, всю правду, бо задушу тебе!
— Ряту-у...— закричала Віра, відчувши, як сильні руки Прохора потяглись до її шиї.
— Прохоре, отямся! Що робиш? Не смій душити!
Саме в цю страшну й небезпечну хвилину Прохор помітив раптом, як у нижні дерев'яні східці б'ється легенька хвиля. Хтось упірнув зараз під купальню. Одразу догадався — хто. Швидко роздягнувшись, Прохор кинувся у воду. На дощані стіни купальні полетіли теплі бризки. І як тільки виринув Прохор на чисте плесо, одразу побачив кучеряву голову Карпа, що потай намагався перепливти річку. Та плавець він був гірший від Прохора. Ясно, що Прохор не дасть йому дістатися до того берега, наздожене у воді и розквитається з ним.
Карпо з усіх сил загрібав воду. Та... що сталося? Прохор виринув попереду, одрізавши йому шлях до рятівного берега.
— Не втечеш!..
Карпо хоче щось сказати — й не може, бо вода заливає йому рот, він захлинається, дивиться на шуряка й белькоче:
— Не смій... Я сласть... За це, знаєш, що тобі буде? — І повертає назад, одчайдушно б'ючи руками воду, та раптом відчуває, як у глибині сильний Прохор хапає його за ногу.
— Ряту... Потопа-а-а...— І Карпо зникає під водою. Його крик, сповнений жаху й відчаю, почули Марія з Вірою.
— Він його втопить,— першою занепокоїлась Марія.— Рятуймо його, рятуймо! — І як стояла у платті, так і кинулася в річку виручати свого чоловіка. А на березі лишилась Віра. Вона тремтіла від страху, боячись лізти у воду, щоб заодно з Карпом не втопив чоловік і її саму.
Карпо виринув на поверхню. Він захлинавсь. Розширеними жахними очима дививсь на берег, не в змозі вже будь-що крикнути, а Прохор настигав його знову, лютий, невблаганний, мстивий.
— Будеш мою жінку баламутити? Будеш, кажи? Дай слово, що ніколи не зачепиш... ні словом, ні поглядом, тоді випущу тебе звідси живим. Ну?
Карпо хоче поклястися, але вода заливає йому рот, і це страшить його; і від жаху, мабуть, наморочиться голова, слабнуть руки... Насувається на нього смерть, страшна, неминуча.
— Мовчиш? — кричить Прохор, ладний знову занурити Карпа та раптом відчуває, як чиясь рука хапає його за плече.
— Божевільний, що ти робиш? Мого чоловіка... Не смій! Не смій топити!
Але Прохор знову пірнув під воду і, вхопивши Карпа за ногу, потягнув у глибину.
— Немає... Втопив... Він його втопив,— промовляє Віра не своїм голосом, побачивши, як з води виринув сам Прохор.
— Убивця! Що ти зробив? Рятуй його! Рятуй!..— закричала Марія, і цей крик дійшов до свідомості брата.— Тебе судитимуть. В тюрму посадять... Ти чоловіка мого згубив.
Прохор, збагнувши, чого накоїв, злякався й сам і тепер, набравши повні груди повітря, зник під водою. Довго його не було, але виринув він разом із непритомним Карпом.
Берег біля купальні залюднений. Жінки, дівчата, чоловіки, навіть старі баби причовгали сюди, бо кожному ж хотілося дізнатися, чому біля річки знявся такий галас.
Витягли Карпа на берег, поклали на траві.
— Готовий,— сказав хтось у юрбі, глянувши иа безвільно розкинуті руки.
— Чого йому бути готовим? — промовив Прохор і припав вухом до Карпових грудей.— Серце ще б'ється.
Заголосила Марія:
— Умів топити його, умій же тепер і рятувати!
— Ану, люди, допоможіть... Ми його зараз відкачаємо. Вийшли з гурту дужі парубки, взяли Карпа за руки й ноги,
почали розгойдувати.
— Треба йому зуби розціпити.
— Треба діжку взяти.
— А де ж ти її візьмеш?
— Та он у воді стоїть налита водою. Хтось, мабуть, під засолку огірків її вимочує. Нічого з нею не станеться, коли взяти.
Воду вилили, поклали Карпа на діжку, розціпили зуби, почали качати, і незабаром хлинула з рота річкова вода. Хтось з літніх людей сказав:
— Або житиме, або помре.
Раптом Віра, дико скрикнувши, схопилася з місця й, нерозчесана, незаплетена, побігла до річки з такою швидкістю, наче втікала сама від видимої смерті.
Парубки старалися на совість. Командував ними якийсь ді-док-рибалка, весело примовляючи:
— Качай його, хлопці! Воду з нього виллємо — по чарці горілки вип'ємо! Качай! Качай!
Уже через кілька хвилин тіло стало тепліти, і тоді рибалка сказав:
— Досить!
Карпа поклали на траву й почали робити йому штучне дихання.
Ще через кілька хвилин він розплющив повіки, тьмяними очима озирнув людей, слабим голосом попросив:
— Води...
— Е, ні, товаришу Нехльода, води і так ви напилися добре. Ледве відкачали. Напоїв вас Аркадійович... Довіку, мабуть, не забудете.
Карпо прислухається до незнайомого голосу, а згадка про шуряка, мов жарина пекуча, падає на серце. Він шукає очима Прохора, згадує недавно пережитий жах, і йому стає млосно.
"Де він? Невже тут? Він же знову може мене вкинути в річку..."
Над ним схилилася Марія.
— Ти? Рятуй, рятуй мене...— І Карпо, наче небезпека ще не минула, уп'явся пальцями в її руку.— Рятуй!
— Добре, що очуняв,— сказала дружина.— Зараз додому підемо. Де твій одяг?
"Одяг?" — силкувався пригадати, але, пригадавши, нічого не посмів сказати. Тільки очима ширяв по натовпу, шукаючи Прохора.
Той незабаром з'явився — рослий, дужий, тримаючи якийсь пакунок під пахвою.
— Віддай йому, Маріє, та нехай одягається, нехай не страмить себе перед людьми.— І Прохор спокійно, наче він був зовсім не причетний до всього того, що тут сталося, пішов собі стежкою, лишивши біля потерпілого сестру.
Зіньку дуже вразила історія біля купальні. Якщо Прохор зважився на такий вчинок, значить, у ті хвилини не думав про неї, Зіньку, значить, не любить він її, а тільки грається нею та говорить їй при зустрічах нещирі слова про свою любов.
Віра йому, певне, миліша й рідніша, коли через неї він мало не втопив свого шуряка.
В Зіньчиній душі наростає біль і образа, жалощі до самої себе.
"І чого я така нещаслива, що не маю ні радості, ні щастя в житті? Та невже ж я гірша від інших, що мені доводиться одній у світі мучитись? Де ж ти, моє щастя, забарилося? Звідки тебе ждати? Звідки тебе виглядати?"