Кальницький зняв сині шаровари, лишився у спортивних трусиках. Тільки тепер побачили всі його сильні м'язисті ноги. Він взувся у легенькі балетки, розім'явся трохи й заявив:
— Будемо починати старт.
— А куди ж їхати?
До Хотмижська й назад. Семен запитав у хазяїна:
— Могорич мені буде?
— Буде! — пообіцяв Аркадій Павлович.
— То почнемо,— і наймит ще раз метнув очима в бік силача й поплескав долонею блискучу шию Метелиці.
Велика кількість людей, очевидно, полохала її, бо кобила здригалась від вигуків, нашорошено поводила вухами, танцювала на сильних красивих ногах.
— Я готовий,— сказав Кальницький, і поняті звернулися до присутніх:
— Люди, розступіться. З дороги там, з дороги! Натовп розколовся надвоє, утворивши прохід.
Почув Семен, як в останню хвилину попередив його хазяїн:
— Гляди ж мені, Семене, коли програєш — шкуру спущу! — І цими словами наче батогом стьобнув. Нічого не відповів наймит, тільки на душі стало гірко й образливо.
Один з понятих голосно лічив:
— Раз... два... три-и-и!
Кальницький, зірвавшись з місця, легко й швидко побіг уперед, а Метелиця, полохаючись людей, шарахалась у всі боки і, намагаючись скинути вершника, ставала дибки, невдоволено крутила головою.
— Чи ти сказилася? — гримнув на неї Семен, і знову почувся погрозливий хазяйський окрик:
— Ледащо! Кобили приборкати нездатний. Злісно метнувши очима на хазяїна, Семен пообіцяв:
— Приборкаю, хазяїне, приборкаю! — і оперезав рисачку лозиною.
Чи від болю, чи від несподіванки Метелицу знову стала дибки, потім вдарила передніми копитами в землю, зірвалася з місця і, мов навіжена, метнулася в утворений людьми прохід, керована вправним вершником.
Всього кілька секунд чувся тупіт бистрих ніг, і Метелиця зникла за рогом вулиці.
Знову зашумів, наче розтривожений вулик, майдан. Аркадія Павловича оточили тісний кільцем. Йому пророкували виграш, Метелицю вихваляли;
— Може, він, оцей Кальницький, і переганяв якихось там зачучверених коней, а обігнати рисачку... Та у слободі іншої такої не знайдеш.
Шумейко тільки задоволено посміхався, погоджуючись з тим, що говорили йому слободяни.
— Не знайдеш. То правда... Ще лошам купив її на конеза-воді у багача Терещенка. Чистокровна, орловської породи... Мою Метелицю, мабуть, і поїздом не обженеш. Ну та я тут ні при чому... Сам же запитував: "Чи є бажаючі?" А сто карбованців він програє. Це я знаю.
— Не говори так, не радій заздалегідь, Павловичу,— встряв у розмову той же невгамовний дідок.— Я замолоду був такий прудкий, що коней пана управдяющого, отого самого, що в графа Шереметьева на сЛужбі состояв... Так одного разу в полі...
Та діда ніхто не слухав, а він ще дужче сердився і ще азартніше розмахував ціпком.
Знову до Шумейка підійшов зягь.
— Папашо, тут будете ждати чи, може, до мого кабінету пройдемось?
— Тут ждатиму! — невдоволено буркнув Аркадій Павлович і одвернувся.
— Папашо, ви наче сердитесь...
— Вдома поговоримо,—стиха сказав тесть, і ображений зять сів набундючений іі^ своє місце.
Осторонь стояв Прохор. Він пі разу не підійшов до батька і потай від усіх стежив за Зінькою. Вона була в гурті молодиць. Часом її очі зустрічалися з очима милого, зустрічались ненадовго, і в ті секунди, здавалося, погляд його проникав у саме серце, голубив його теплом, ніжив своїм почуттям, чистим, як сонце.
"Рідний мій, я б дуже хотіла зараз бути поряд з тобою, але ж, сам розумієш, не можна. Нам треба критися від людей, а ти знай: я люблю тебе, я пам'ятаю зустріч у лісі, коли горіхи з тобою рвала... Не дивися на мене пильно",— і одводила очі, щоб знову через якусь хвилину глянути па нього, коханого, найдорожчого в світі.
І коли вона всміхалась, Прохор всміхався теж, і, безумовно, Зінька догадувалась, що говорив він їй зараз не словами, а думками про те, як любить її, як скучає й сумує за нею.
Оглядаючи залюднений майдан, Зінька помітила Ольгу Ярош. Вона стояла поруч з Єгором Шульгою і свого щастя не в силі була приховати. Єгор щось розповідав, а Ольга дивилась йому в лице, всміхалася так, що в посмішці тій відбивалася, мов у прозорій воді тихої річки, вся душа дівоча, світла, вірна й любляча.
Несподівано Ольга побачила Зіньку саме в ту хвилину, коли та стрілася поглядом з Прохором.
Ользі хотілося гукнути Зіньку до себе, але вчасно стрималась.
"Нехай любляться, коли серце серцю вість подає. Я тепер знаю, яке це щастя ■— любити". І знову Ольга бачить тільки Єгора, всміхається до нього, голубить його очима.
А навколо них повно людей. Гуртами стоять чоловіки й жінки. Підлітки вже пробують так само вигинатися, як отой акробат Аркатов, але це не вдається їм, і вони падають, сміються, намагаючись проробити все це заново.
Довгою видалась година чекання. Натовп хвилювався. Над майданом плавав сизий дим від цигарок.
Чоловіки, жартуючи, зверталися до жінок:
— Чи у вас роботи немає вдома? Чи за вами малі діти не плачуть?
— Діти підождуть, а нам хочеться дізнатися, хто ж таки виграє змагання. Вже довше чекали.
Напруження зростало з кожною хвилиною. Схилялось на полудень сонце, каркало чорне вороння, обліпивши вершини дубів, що сягали мало не до дзвіниці.
Раптом почувся крик підлітків:
— їде! їде!..
Всі почули той крик, обернулися і побачили, як шляхом мчав на коні вершник, здіймаючи хмарку пилу.
— То Семен повертається, Семен.
— А Кальницького не видно...
— Хіба Метелицю обженеш? Це б коли автомобіль мати, а так — трудно. Виграв заклад Шумейко.
— Везе йому.
— Еге ж. Недарма кажуть: "Багатому чорт дітей колише". Юрба підлітків, мов зграйка горобців, зірвалася з місця
й майнула назустріч вершникові. Та яке ж було розчарування всіх, коли вершник наблизився і всі побачили вихрястого підлітка на шкапині, яку він нещадно поганяв лозиною, повертаючись з пасовиська додому.
— А що, перемогла Шумейкова Метелиця? — не вгавав дідусь з ціпком в руках.— Я замолоду обганяв тройку пана управляющого... Ви послухайте, як було.
Та хто міг його зараз слухати, коли на дорозі з'явився Кальницький, а Семена чомусь не видно було.
— А що я казав? — більше за всіх метушився й торжествував дідок.— Я сам замолоду бігав... Пана управляющого тройку обганяв. От хрест святий, у полі... Ідуть ото пап управляю-щий...