— Оцей парубок і до дзвіниці б, певне, дістав.
— Мабуть, здоров'ям плохенький, бідолаха, бо дуже блідий. ■— Може, він од сонця стережеться.
— А може, й намащений чимсь.
Аркатов пройшовся по колу, потім зупинився біля стола, засвітив усі тріски, і коли вони розгорілися найяскравіше, він несподівано почав підносити полум'я до рота й ковтати його.
Завмерли люди, спостерігаючи за небувалим видовищем.
— Вогонь їсть!.. Невже справді їсть?
— Хіба не бачиш? Горить — значить, вогонь...
— Боже! Стільки літ прожила, а таке диво вперше на світі бачу. Та як же він, сердешний, собі рота не обпалить?
— Практика. Не вперше йому... Тому, мабуть, він такий блідий, що вогнем себе нівечить.
— Отакого б до пожежної команди. Цей куди завгодно полізе й не обпечеться.
— Цитьте!
Заніміли люди, стоять, як зачаровані. Ще дві трісочки горять, але й з тих він злизав вогонь, і вони погасли.
Та що це він робить? Всі трісочки стримлять у нього між довгими пальцями... Аркатов перегинається на спину так, що русяве довге волосся звисає в нього пасмами. Потім рвучко випростовується, набирає повні груди повітря, різко видихає його з себе, і — о диво! — всі тріски загоряються знову жарким невгасним полум'ям, акробат встромляє їх потім у заздалегідь приготовлений пісок, а Кальницький, взявши металеву мисочку, йде по колу:
— Граждани, жертвуйте, хто скільки може. Зацокотіли об металеве денце трудові мідяки.
Як тільки збір пожертвувань закінчився, той же блідий юнак Аркатов підійшов до столу, стомленими очима обвів натовп, потім з дивовижною легкістю й спритністю вискочив на край стола і, поклавши голубу хусточку між ступнями ніг, почав перегинатися.
— Ой матінко! — почувся з натовпу тривожний крик якоїсь молодиці.— Та він же хребта собі переломить.
— Не бійся. Він у нього звичний до цього діла,— озвався чоловічий голос, а ще хтось роздратовано сказав:
— Та мовчіть уже ви!
Люди й без того нагадування замовкли, бо те, що вони зараз бачили, вражало їх настільки, що вони, затаївши подих, не відривали од юнака своїх здивованих і водночас жаліючих очей.
"Дістане хусточку чи зірветься?"
Юнак гнувся все дужче. Бліде обличчя трохи зарожевіло, а по тому, як ледь помітно тремтіли в нього м'язи на ногах, було ясно для всіх, що нелегко ту хусточку дістати.
І все-таки дістав її зубами, розігнувся, і над майданом пронеслося полегшене зітхання.
— Коли б хтось розказував про таке, ніколи б у світі не повірив, а тепер сам це диво бачу.
— Певне, змалечку обучався цьому.
— Не тільки обучався, а ще, кажуть, і в молоці його маленького купали. Від молока кістки стають гнучкі, як гума.
— І ото ж такі люди на світі живуть.
— Практика... На все практика потрібна. Без неї такого не зробиш.
Молодь захоплено оглядала акробата, плескала в долоні, а бабусі хрестилися, вбачаючи в цьому вражу, сатанинську силу.
— Хорошу людину отак не зігне. Певне, безвірник якийсь, бузувір.
І знову бряжчали, падаючи в металеву мисочку, мідяки. На цьому виступ акробата закінчився, і його місце заступив сам Калмицький. Він скинув шовкову сорочку, і всі побачили йогр широкі сильні груди, тугі, чітко окреслені м'язи.
Він підійшов до довгих залізних йрутів, взяв один з них, обвів поглядом людей, посміхнувся й оголосив:
— Дамський перстень. У натовпі загомоніли:
— Невже гнутиме залізо?
— Чорта лисого! Ковалі слобідські, щоб обкувати колесо, отаке залізо на горні розжарюють.
Та подібні розмови урвалися одразу, коли люди побачили, як на руках у силача напружились м'язи, а на шиї набрякли жили.
— Ой людоньки! — скрикнула мимоволі якась молодиця, дивуючись тій силі.— Згинається воно вже, згинається! — І справді — навколо лівої руки силача утворювались кільця. Аж три отаких персні скрутив і кинув Кальницький на зелений спориш.
Місцеві ковалі намагалися розігнути, та це їм ніяк не вдавалося.
Потім Кальницький підійшов до дубового столу,— а стіл був величезний,— узяв зубами за край, підняв його й почав крутити, мов карусель, тримаючи руки за спиною. Та на цьому ще не скінчився виступ силача.
Він став у середину кола і, звертаючись до найміцніших чоловіків, запитав:
— Є серед вас ковалі?
— Є! — озвалися з гурту. Мені потрібно двох.
У натовпі загомоніли:
— Нехай Іван іде з Грицьком.
— Іван, правда, міцний, а Грицько слабіший.
— Та ви Семена візьміть!
— Семена! Семена! — загукали чоловіки й жінки. І ось з юрби вийшло їх двоє: Іван з Семеном — статні, сильні й молоді ковалі, яких добре знали всі слободяни.
Вони трохи торопіли перед людьми, обсмикували великими руками сорочки, ніяково посміхалися.
■— То що ж нам робити? — запитав Іван.
Силач Кальницький глянув на нього, наче прицілявся оком, чи можна парубкам довіритись, і, вирішивши, що можна, оголосив народові:
— Зараз, громадяни, оцей шмат заліза ковалі куватимуть на моїх грудях.
Люди заніміли одразу. Завагався Іван, глянув на Семена і, махнувши рукою, сказав:
— Я не хочу брати гріха на душу,— і хотів було піти на своє місце, та його наздогнав Кальницький, взяв за лікоть.
— Що з тобою, парубче! Куди це ти? А чи молотом не вмієш бити?
— Молотом умію, та боюся...
— Чого боїшся?
— Уб'ю.
Кальницький засміявся:
— Уже такі молодці, як ти, робили це не раз, і бачиш, я живий, здоровий. Не бійся. Ти покажи людям свою силу і вміння. Бачу я — з вигляду бравий молодець. Ну ходімо ж, ходімо до роботи.
Іван несміливо рушив за силачем. А народ гудів, мов бджолиний рій.
— Та куди ж він його повів? — скрикнула дівчина, яка чула розмову.— На гріх повів. Людську душу загубить. Іване,— гукнула вона до свого милого,— Іване, опам'ятайся!
— Хіба людина може витримати їхні молоти?
— Та вони як гахнуть раз, то вже ребра пропали.
— Дивіться, дивіться, люди! Я думав, він жартує...
Силач розіслав на спориші ряднину. На груди йому поставили ковадло й поклали залізну штабу.
— Починайте! — скомандував Кальницький.
— Іване! — знову долинув тривожний дівочий крик. Парубок глянув у той бік, зблід чомусь, але взяв у руки
важкий молот, підійшов до ковадла і несміливо, потихеньку вдарив ним по залізі.
— Бий дужче, бо як так працюватимеш молотом, то мені до вечора доведеться лежати. Сміливо бий, як у себе в кузні!