— За віщо?.. За віщо вони вас?
— Заспокойся.
— Хто? Скажіть мені, хто вас посмів... Я сама йому зараз очі видряпаю.— Люта й рішуча, Зінька обвела поглядом людей, та вже їхню увагу привернула до себе Ольга Ярош. Вона стояла проти Карла Нехльоди, смілива, рішуча, гнівна.
— Хіба може отак діяти комуніст, як зараз діяли ви?
Очі в Карпа примружились. Видно було тільки дві тоненьких смужечки, залитих злобною каламуттю.
— А ти... хто така, щоб при людях мене повчати? Хто така, питаюся? — підвищив голос Карно, забувши про те, з ким зараз розмовляє.
— Ви не кричіть на мене. Це непристойно. Це некультурно. Визнаю, що, може, не тут мені з вами треба говорити.
Натяк її одразу потрапив у ціль, породивши в ньому страх.
"Ця потягне, куди слід, дарма що вона комсомолка, а я комуніст. Як же це вийшло недобре. При людях... Всі дивляться, ждуть. Треба миритись... Негайно миритися". І Нехльода, мило усміхаючись до дівчини, сказав:
— Нерви, знаєш, розходилися. Ти, товаришко Ярош, пробач. Ми з тобою після зборів поговоримо й порозуміємось.
— Що з нею розумітися? — вигукнув Матюша Жигай.— її треба гнати звідси, як і Рубана! Тут їй нема чого робити!
— Ну навіщо ти, Матюшо, ображаєш товаришку Ярош?
— Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі,— відповіла Ольга прислів'ям, яке стьобнуло Матюшу, мов батіг.
— То це я, по-твоєму, вовк? — і він метнув злісний погляд на Ольгу.— Знаю, могилу мені риєш... Гляди, щоб сама туди не впала.
Голова знову потягнувся до дзвоника.
— То як же, товариші-граждани, пора вже нам із цим ділом кінчати.
— Можна мені пару слів сказати? — попрохала Ольга Ярош, дивлячись на голову сільради, і одразу в передніх лавах слободян закричали:
— Не давати їй слова!
— Вона з нетутешніх!
— Наше обчество її мало знає!
— Не бажа-а-а-а...
А з дальніх кутків подвір'я линула підтримка:
— Дати слово!
— Говори, Ольго!
— Ми тебе слухаємо!
Підвівся з стільця Нехльода і теж підтримав Ольгу:
— У нас свобода слова. Як це так, не давати? Кому не давати? Товаришці Ярош? Секретареві нашого комсомолу?
І крикуни з перших лав змушені були замовкнути.
— Сьогодні зранку я була в сільраді, розмовляла з головою, сама читала постанову і вважаю, що лісом треба наділяти тільки бідняків і середняків.
І цього було досить, щоб знову знявся галас.
— І ця тієї ж співає!
— Геть! Чули ми вже таких!
— Не дозволя-а-а...
— Хай говорить!
— Товариші! — перекриваючи інші голоси, звучав сміливо й дзвінко заклик Ольги.— Не бійтеся багатіїв! Правда за нами! — І Ольга одійшла до комсомольців.
Слово взяв Карпо Нехльода.
— Я член партії і цілком підтримую Ольгу Ярош, хоча й не зовсім, бо в нашій слободі багатіїв, так би мовити, великих нема, а є трудове населення. Нехай збори вирішать самі. Для того й скликали вас, щоб громадою правильне рішення знайти. Будемо голосувати.
Хоч кричали, й сварились, і погрожували з передніх лав хазяїни, та слобідська біднота й середняки вирішили справу як належить. Тієї ночі довго в хатах не спали слободяни, жваво обговорюючи сьогоднішні такі бурхливі й такі незабутні для них збори.
Трьома ярусами розкинулось зелене мереживо лісу.
У найвищому ярусі шуміли вершинами дуби, схилялися до них розлогі клени та узорчасті ясени, ледь ворушили довгими косами нарядні берези.
А нижче — густим вбранням своїм пишалися липи, несли щедрі дари і грілися під сонцем рясні від урожаю дикі кислиці та груші, вигравали густим багрянцем китиці горобини, чорніли ягоди черемхи, шуміли безперестанку завжди неспокійні осики.
А третій, найнижчий, ярус суцільно покрив благодатну землю. Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими. Та все ж найбільше й найщедрі-ше живила земля густі зарослі шершавої горішини.
Тут її — море, особливо в урочищі, яке називають Чорною Брамою. Хто дав таку назву й чому — того не пам'ятають навіть старі люди, хоч усякий знає, що саме в цьому урочищі найбільше горіхів. Тут під осінь мішками люди натрушують кислиць та груш, збирають відрами стиглий, у сизуватому пушку терен та масний глід, шипшину та гриби-опеньки. Багатий ліс. Красивий ліс.
Його красою зараз милується Зінька, йдучи стежкою. В'ється та стежка поміж деревами, обгинає придорожні кущі, що рясним гіллям нависають, тягнуться до світла й тепла.
Хороше в лісі! Скільки тут зараз пташиного співу, скільки барв, якими пахощами сповнене повітря!
Он красуються в траві ромашки, а там синіють запізнілі дзвіночки, а он горять, наче живі вогники, пелюстки гвоздички. Можна б нарвати величезний букет квітів, та Зіньці не хочеться їх зривати. Нехай собі ростуть, нехай цвітом своїм прикрашають ліс.
Спиниться Зіиька і стежить, як дятел, вчепившись ніжками за дубову кору, діловито й сильно, наче молотком, б'є своїм дзьобом, вишукуючи для себе якусь живність.
Ось дві дрібних пташини в'ються над дятлом, сміливо налі-таючи на нього. Дятел пурхнув на гілку, але не залишили його пташки. Він уже не вистукує дзьобом, а стежить за маленькими нападниками, що не дають йому спокою, атакують так навально, що дятел не витримує. Змахнувши крильми, він зникає у зеленому царстві.
"Певне, гніздо на дубі, а в гнізді малі пташенята",— вирішує Зіиька, ширяючи очима по стовбуру.
— Хороше! Як тут хороше! — промовляє вона сама до себе і йде далі, доки не спиняє її мрійливе туркотіння горлиць. На всохлій гілочці найвищого дуба примостилися вони в парі і туркотять, туркотять... Зінька очей не зводить з них, а думки її мимоволі линуть до Прохора... Ось уже скільки часу минуло, як вони бачились, розмовляли одне з одним.
"Чи згадує він, чи думає про мене так, як думаю про нього я? А може, Віра розповіла йому про розмову біля річки? Дізнався батько, нагримав, накричав, і Прохор отямився. Навіщо йому людський поговір? Не личить отаке робити хазяйському синові. Невже він пе любив і не любить мене?" І від цих думок Зіньці ставало сумно. Та сум її зникав, коли вона пригадувала зустрічі, поцілунки, ніжні слова його.
— Любить він мене... Любить!
І знову наче сонце зазирає в душу молодиці, гріє, голубить, засвічує в очах її глибокі, ні з чим не зрівнянні вогники — теплі, привабливі, хвилюючі.