"Доню, умиратиму... Якщо батько повернеться, скажеш йому, ждала..." І більше не почула від неї ні словечка. Очі матері склепилися назавжди.
Не забути Зіньці довіку ні тієї весни, ні того світання. Тому розповідь Ольги була такою близькою для неї, бо пережите горе болюче, зрозуміле й незабутнє.
— Житимеш у нас, Ольго. Не треба шукати іншого місця. Я любитиму... Я вже люблю тебе, мов сестру рідну,— говорила схвильовано Зінька, і ця схвильованість передавалася гості.
— Я хочу тобі теж бути сестрою.— І дві парі рук срлелися в обіймах, двоє сердець скріпилися зворушливими сльозами і вірною дружбою.
В цю хвилину розчинились двері, і через поріг переступив батько. Глянув на них, і душа його сповнилась від того якимсь теплим, чистим батьківським почуттям до обох.
— Ну, ось уже ви й обіймаєтесь, як подружки,— промовив він жартівливо.— А коли ж ти вечеряти даси Ользі?
— Зараз, тату, зараз дам! — і обидві заходилися поратись біля припічка, а за ними стежив старий Рубан і посміхався, ховаючи добру посмішку в опущених донизу вусах.
Надворі була ніч — тиха, ясна, зоряна...
Удень світило сонце. Пролітали над слободою то журавлині ключі, то косяки диких гусей, то мерехтіли в синьому просторі, розсікаючи втомленими крилами повітря, дикі качки. Надходила весна.
Сніг лишився тільки в ярах та вибалках — ніздрюватий, завіяний порохом, прижухлий. День і ніч дзюрчали з ярів каламутні струмочки, а па пагорбах під сонцем випиналася з відта-лої землі перша свіжа, яскраво-зелепа трава.
Вранці діти, йдучи до школи, тримали в рученятах букетики синіх пролісків та рожевого рясту, щоб піднести їх улюбленим вчителькам, і в оцих перших квітах відчувався теж подих і нестримне наближення весни. Ночі видавались теплі. Масна від вологи земля оживляла коріння, гнала по стовбурах та гілочках життєдайні соки, напувала ними бруньки верб, ніжне листячко черемх, рясною зеленню вкривала густі кущі аґрусу, бузку та смородини.
Щодня з лісів, з ярів прибувала вода, виходила з берегів, затоплювала луки, городи, сади, добиралася до хлівів і хат, завдаючи неабиякого клопоту господарям.
На садибах між фруктовими деревами плавали свійські гуси й качки, а повз садиби з верхів'я річки пропливали крижини, їх іноді збиралося так багато, що утворювався затор, а часом отакі крижини, зачепивши краєм паркан, нівечили його, ламали фруктові дерева.
Каламутна й пінява, засмічена різним бадиллям з городів, вода прибувала вдень і вночі. У затоках місцеві рибалки вже виловлювали сітками дрібних, смачних для юшки гірчаків.
Особливо скупчувалась крига біля мосту перед дерев'яними "сторожами", по хребту яких лежав уздовж залізний гранчастий прут. Крига ламалась тут на дрібніші шматки, і ті уламки, холодні, синюваті й блискучі, пропливали під мостом, не завдаючи вже йому ніякої шкоди.
Минув день. Звечора хмарилось, а десь опівночі зашуміли під поривчастим вітром голі віти. Потемніло небо. Вдарили в шибки рясні дощові краплини. Каламутні потоки помчали з гір до річки, переповненої весняною водою.
На слобідських вулицях темно. Чути лише плескіт дощу, дзюрчання струмків та глухий шум дерев, що їх безжально метає вітер, січе дощ.
І січе він самотню серед ночі людину, проймає її подихом вітряним. Людина біжить через міст, позираючи на воду, що сягає вже майже перил, звертає потім у вулицю і незабаром, захекана, спиняється на ґанку проти дверей з добротним засувом.
Це наймит Семен. Його послав на ніч хазяїн вартувати біля парового млина. Великими кулаками зараз бив у двері, щоб швидше розбудити хазяїнів.
У вікнах з'явилося світло, і в ту ж хвилину почувся заспаний, невдоволений голос Аркадія Павловича:
— Хто тут грюкає?
— Це я... Семен... Крижиною проламало стіну... затоплює водою млин.
Хазяїн гримнув хатніми дверима.
Не чути було, що саме говорив Аркадій Павлович своїм домашнім, але по тому, як його тінь то з'являлась, то зникала на фоні тюлевих фіранок, Семен зрозумів, що несподівана вість дуже схвилювала хазяїна. Він підіймав, очевидно, на ноги всю родину. Хтось підійшов до вікна, одгорнув фіранку, припав обличчям до темної шибки.
Це Прохор.
Наймит Семен добре його бачив, але Прохор нічого не міг угледіти, крім дощу, який періщив по вікнах, застилаючи їх суцільними патьоками. Мабуть, не дуже хотілося хазяйському синові вирушати з теплої хати в отаку непогодь.
Семен чув, як знову грюкнула дверна клямка, як цокнув у хомутиках засув, і на ґанку з'явилася висока постать старого Шумейка.
Не помічаючи наймита Семена, він невдоволено гукнув до сина:
— Застібаєшся довго!.. Біжи людей скликай, та швидше, нехай поспішають до млина.
— Скликатиму,— почулось у відповідь.
Прохор не дуже квапився. Він старанно причинив сінешні двері, одкотив комір піджака, застебнувся на всі ґудзики і, призвичаївшись через хвилину до темряви, помітив під старим берестом наймита Семена.
— Це ти розбудив батька?
— Я. Вода прибуває, затоплює млин. Треба щось робити.
— Без тебе знаємо! — І, не зупиняючись, пішов до воріт, гукнувши звідти: — Поки я людей підійматиму, ти до млина йди! Та не забудь вірьовки взяти і ліхтар. Живо!
"Навіщо йому вірьовки?" — думав Семен, проте волю молодого хазяїна 'виконав і так у змокрілому одягу й подався назад до млина.
Прокидались люди, розбуркані тривожним криком Прохора. Блимали вогники в хатах. Гримали двері. Заспані слободяни виходили за ворота.
— Що трапилось, Прохоре Аркадійовичу? Навіщо будора-жиш людей опівночі?
— Біда. Батько просить, і я прошу допомогти... Вода заливає млин. Зруйнує, не дай боже, кригою, де будете молоти зерно? За двадцять верст доведеться возити.
— То правда... Поблизу такого млина немає.
— Допоможіть, люди добрі, ми вам за те віддячимо.
— Що ж, допомогти можна... Млин усім потрібний. А що, сусіди, підемо виручати Шумейка?
— Не так Шумейка,— озвався хтось невдоволено,— як млин... Машини там, устаткування добре.
— А що їм, машинам, станеться? Відійде повідна вода — все на місці лишиться, а вже Рубан зуміє дати лад тим машинам.
— Люди! — кричав, нервуючи, Прохор.— Та чи у вас є совість, є душа? Таке лихо трапилось, а ви...
— А в тебе з батьком є совість, коли ви на вагівниці людей обважуєте та обкрадаєте їх?