— Ах ти ж, гадюченя жигаївське! — І з розмаху вдарив Ма-тюшу в обличчя; вдарив з такою силою, що той, не встоявши, тільки змахнув руками і* впав навзнак у пухнастий сніг. Та, швидко схопившись на ноги, закричав до своєї братви:
— Чому ж ви стоїте? Мене, секретаря комсомольського осередку, б'ють, а ви дивитесь!.. Хапайте його, в'яжіть йому руки!
Слухняні Матюшині спільники одразу кинулись до Рубана. Він одбивався від них важкими кулаками, а молоді лобуряки розлючено кидалися знову до нього, поки не збили з ніг.
— В'яжіть його!
— Не дам в'язати! Не смієте!—закричала Зінька, схопивши в руки вила-трійчата, і ці вила страшніше за зброю вплинули на братву. У всій постаті Зіньки відчувалася така рішучість, а очі її палали таким нещадним гнівом, що, здавалося, перший, хто тільки підступить до батька, тут же й зляже замертво, пронизаний наскрізь сталевими гострими зубцями.
— Гаразд. Ми ще з ним поговоримо в іншому місці,— сказав погрозливо Матюша і, розшукавши в снігу свій револьвер, поспішив до воріт.
Рубан, підвівшись на ноги, знову хотів було метнутися до Матюші, але Зінька його не пустила:
— Тату, отямтесь!
— Пусти мене, Зінько! — кричав механік, ненависним поглядом проводжаючи непрошених гостей.— Пусти, я ще йому дам!..
На вулиці, проти двору, стояли сани з розбитими баками. У передку в соломі — сулії з самогоном. Веселий, хмільний візник куштував первак, і очі в нього стали масними, добрими, а тіло погойдувалось на нетвердих ногах.
Через три двори завернули до Юминки. Зайшли до хати. Злякана дітвора збилася біля тапчана.
— Де мати?
— Немає.
— А де?
— Нема-аі—Діти почали тулитися одне до одного, і меншеньке заплакало.
Винишпорили всі закутки — нема. Оглянули подвір'я. Під повіткою солому перерили — не знайшли нічого, а пахне закваскою.
З льоху вийшла розчервоніла Юминчиха з відром картоплі й мискою капусти, а над льохом ледь помітно курився димок.
Побачивши таких "гостей", вона поспішно кинулася замикати двері.
— Ану, відмикай!
— Що ви, голуби мої, навіщо?
— Відмикай!
— Та чи ви у погребі не бували зроду? Що ж там дивитися? Ну є в мене картопля, буряки столові, капуста квашена...
— Давай ключа!
— Не пущу! — загородила Юминчиха собою двері, вхопилася рукою за клямку.— Не пущу!
Матюша вдарив її кулаком по пальцях. Заверещала жінка на подвір'ї:
— Вбивають!.. Ой рятуйте, людоньки, ря-туй-те!..
А з льоху винесли самогонний апарат, діжечку з закваскою і сулію перваку.
— Нічого, кажете, нема. А це що? Га? Що це за рідина? Юминчиха відразу замовкла.
— Та я вже вам... Залишіть мені бак, шкода ж. Червінець коштував. Зайдіть до хати, закусите й вип'єте. Намерзлися, мабуть, добре, а пора вже обідня.
— Е ні, дарма, тітко, те все.
— Холодець свіжий у мене, свининка копчена. Ще од різд-ва залишилася...
Хтось із хлопців буркнув:
— Чому б і не покуштувати нам холодцю?
— Та і я не від того, щоб перехватить,— швидко згодилися й інші, а гостинна хазяйка запевняла:
— На всіх вистачить, на всіх, заходьте.
— Тільки не гадай, бабо, що бак тобі залишимо. Ні-і-і, такому не бувати.
— Добре, добре, не можна, то й не треба...
Хитра господиня знала: аби до хати їх затягнути та почастувать, а там видно буде, як діяти далі.
Поставила хлопцям дві миски холодцю, перваку налила у графин.
— Пийте на здоров'ячко! Закушуйте! Дорогих гостей люблю почастувати.
Коли "гості" наїлися й напились, Юминчиха підійшла до Матюші:
— То ви вже, Севастяновичу, хоч бак залишіть мені, та й закваски шкода... Хороший самогон буде з неї. Ви вже якось уважте, а я, от хай мене пречиста покарає, не буду більше цим ділом займатися.
— Та що ж... я той... я нічого...
— Залишаймо! — підтримали всі свого ватажка.— Нехай гонить, може, колись іще нас почастує і пригостить.
— Почастую, голуби мої, заходьте... Завжди вас рада бачити.
Залишили їй бак, пішли, похитуючись, з хати. А ввечері, п'яні, вони гуляли по "Невському", нахабною юрбою врізалися в гущу слобідської молоді, зачіпаючи дівчат.
— А ряту-у-у... Пустіть мене, пустіть!
— Мамо!.. Ма-а-а!..
— Не займайте їх,— озиваються сміливіші серед молоді юнаки.— Понапивалися, то йдіть проспіться.
— А ти хто? Хто такий, що нам указуєш?
— Та що ти говориш з ним? Бий його! І зчинялася бійка.
Першим до Рубана прийшов Данило Максимович Шульга, сказавши:
— Всіх попередив, як і домовилися з тобою. Всі тут зберуться.
— Ну й добре.
— Зіньки немає?
— Пішла на гуляння. Молода, то вдома їй не спдиться.
— Бачив я дружину Фільчину, з лікарні йшла. Одбатували, каже, руку Пилипові по самісіньке плече. На все життя тепер каліка. І ні суду Шумейкові, нічого...
— Це йому так не минеться. Хай Пилип з лікарні випишеться. Він управу на хазяїна знайде. А не знайде сам, то ми йому допоможемо.
Розчинились двері, і поріг переступив Кіндрат Олійничен-ко — високий, худий, з довгими руками і хмурим обличчям. Широкі брови в нього зрослись на переніссі й чорніли, мов крила ворона, ховаючи глибоко в орбітах карі вдумливі очі.
Привітавшись з хазяїном, він мовчки сів на ослін, чекаючи, поки зійдуться інші.
Завітав Остап Головатий — огрядний, лисіючий, з помітною задишкою, якої не міг позбутися він ось уже кілька років.
У хаті ставало все людніше.
— Чули? — запитав Остап, важко дихаючи.— Незаможникам лісу виділили в Шишковому урочищі. Зрубати — зрубаємо, а доставити нічим. Народ у нас майстровий, все безкінні, а найняти десь підводи, то й дрова не варті будуть того, що затратиш на них.
— Чув я, що в Заповідному лісі теж сто дерев для комітету виділено, та тільки не бачити нам тих дерев.
— А чому? Чому ж то не бачити, коли визначено?
— У сільраді я був. Приходить туди Карпо Нехльода: "Не можна,— каже,— ці дерева незаможникам віддавати. Нехай із Шишкового собі возять".
— А голова ж йому що відповів?
— Та що відповів? "Як ви накажете, так і робити будемо. Волосний комітет старший за сільраду".
— Затиснув він нас... оцей Нехльода. Слова сказати не смій. Контрою тебе обізве, і мовчиш, паче таврований...— озвався Кіндрат Олійничспко.— А який же я, припустімо, контра? Я за Радянську владу воював... Двічі поранений був, а він мене так обзиває...
— Про це ми теж із ним поговоримо.