Таким чином, дурні гордощі переважили в Максі розумну політику. Повернувшись о першій годині додому, Флора зачинилась у своїй кімнаті, щоб виплакатись. Весь той день балачки вже гуляли по Ісудену, і двобій між Філіппом і Максансом мали за неминучий.
— Ох, пане Ошон,— сказав Міньйоне, який, ідучи вдвох із Карпантьє бульваром Барон, зустрів старого,— ми такі неспокійні: Жіле дуже вправний у будь-якій зброї.
— Дарма,— відказав старий провінційний дипломат,— Філіпп добре повів цю справу. Я б не повірив, що цей грубіян зуміє так швидко все впорати. Ці двоє забіяк полетіли один на одного, як два урагани...
— Е,— заперечив Карпантьє,— Філіпп чоловік розумний, його поведінка в палаті перів — шедевр дипломатії...
— Ну що, капітане Ренар,— зауважив якийсь городянин,— кажуть, ніби вовки між собою не гризуться, а тут, видно, Макс хоче почубитися з підполковником Брідо. Сутичка між бійцями старої гвардії — поважне діло...
— А вам смішки. Бідний хлопчина трохи побавився вночі, то ви вже й зичите йому лиха,— сказав майор Потель.— Та Жіле такий чоловік, що просто не міг сидіти в цій норі, в Ісудені, й не розважатись хоч якось!
— Урешті, панове,— озвався ще хтось,— Макс і підполковник грали свою гру. Хіба підполковник не повинен був сквитатися за свого брата Жозефа? Згадайте, як Макс підвів того бідолаху під монастир!
— Пхе! Якогось там маляра,— кинув Ренар.
— Таж тут ішлося про спадщину Руже. Кажуть, що Жіле хотів загарбати півсотні тисяч ліврів ренти, коли підполковник оселився в дядька.
— Жіле щоб украв чиюсь ренту?.. Не кажіть цього, пане Ганіве,— вигукнув Потель,— принаймні тут, а то ми вас примусимо з'їсти свого язика, і то без підливи!
В усіх міських домах виступали за достойного підполковника Брідо.
Другого дня всі офіцери старої армії, що жили в Ісудені чи околицях, проходжались по Ринковій площі перед рестораном пана Лакруа й дожидали Філіппа Брідо. Бенкет, що мав відбутись на відзнаку коронації імператора, був призначений на військову годину — п'яту. Історію Максанса та його вигнання від старого Руже обговорювали в усіх гуртах — адже й прості солдати зібрались у одному винному погребку на площі. Серед офіцерів тільки Ренар та Потель захищали свого друга.
— Чи годиться нам утручатись у цю сварку між двома спадкоємцями? — казав Ренар.
— Макс надто лагідний із жінками,— зауважив цинік Потель.
— Скоро дійде до шабель,— озвався старий сублейтенант, що держав городи на Верхньому Балтані. Коли пан Максанс Жіле зробив таку дурницю, що пішов жити до старого Руже, то тепер він буде нікчемою, якщо дозволить вигнати себе, мов служника, не спитавши за що.
— Звичайно,— сухо відказав Міньйоне.— Дурниця, яка не вдалася, стає злочином.
Макс, що прийшов до гурту давніх Наполеонових вояків, був зустрінутий промовистою мовчанкою. Потель і Ренар узяли свого приятеля попідруч і трохи відійшли поговорити з ним. У ту хвилину всі побачили, що надходить вичепурений Філіпп, несучи ціпка з незворушною міною, яка різко контрастувала з виразом глибокої уваги, якого мусив прибрати Макс, вислухуючи останніх своїх друзів. Філіпп потиснув руки Міньйоне, Карпантьє та ще кільком. Ця зустріч, така відмінна від тієї, на яку наразився Максанс, погасила в душі молодика ті зблиски страху, а може, й розважності, які зродили в ньому Флорині прохання, а радше її пестощі: адже він насправді лишився сам на сам із собою.
— Ми битимемося,— сказав він капітанові Ренару,— і то на смерть! Не кажіть мені більш нічого, дайте мені дограти свою роль до кінця.
Після цього останнього слова, вимовленого ніби в гарячці, троє бонапартистів повернулися до купки офіцерів. Макс, що йшов попереду, привітався з Філіппом Брідо, і той відповів на вітання, обмінявшися з ним крижаним поглядом.
— Ходімо за стіл, панове! — . сказав майор Потель.
— Випиймо за невмирущу славу малого капрала, що блаженствує тепер у раю відважних! — вигукнув Ренар.
Відчуваючи, що напруження може трохи розрядитися за столом, кожен зрозумів думку малого капітана вольтижерів. Усі кинулись до довгої низької зали ресторану Лакруа, вікна якої виходили на ринок. Кожен з бенкетників зразу сів за стіл, і обидва супротивники, як і хотів Філіпп, опинились лице в лице. Кілька юнаків, а надто колишні "лицарі неробства", дуже занепокоєні тим, що мало статись на бенкеті, проходжались, розмовляючи про критичне становище, в яке Філіпп зумів поставити Максанса Жіле. Всі обурювалися цим конфліктом, але дуель вважали неминучою. Все йшло добре аж до десерту, хоча обидва супротивники, попри загальні веселощі, зберігали настороженість, досить схожу на неспокій. В чеканні сутички, яку вони обидва мали придумати, Філіпп виявляв дивовижну холоднокровність, а Макс — бурхливу веселість; але тямуща людина побачила б, що кожен з них тільки грає роль.
Коли подано десерт, Філіпп сказав:
— Наповнимо келихи, друзі мої? Прошу дозволу виголосити перший тост.
— Він сказав: "друзі мої",— шепнув Ренар на вухо Максові.— Не наливай собі.
Макс вилив вино.
— За Велику армію! — гукнув Філіпп із щирим захватом.
— За Велику армію! — підхопили всі в один голос.
В ту мить на порозі з'явилося одинадцятеро простих солдатів, між якими були й Бенжамен та Куський, і всі вони повторили:
— За Велику армію!
— Ввійдіть, дітки! Зараз вип'ємо за його здоров'я! — сказав майор Потель.
Старі солдати ввійшли і поставали за спинами в офіцерів.
— Ти добре знаєш, що він не помер! — сказав Куський до одного старого сержанта, який напевне оплакував скінчену нарешті агонію імператора.
— Претендую на другий тост,— промовив майор Міньйоне.
Задля пристойності подали кілька тарелів з десертом. Міньйоне підвівся.
— За тих, що пробували повернути трон його синові,— сказав він.
Всі, крім Максанса Жіле, вшанували Філіппа Брідо, простягши до нього келихи.
— За мене,— сказав Макс, підвівшись.
— Це Макс! Це Макс! — загомоніли позаду.
Глибока мовчанка панувала в залі й на площі, бо всі, знаючи вдачу Жіле, чекали якоїсь провокації.
— За те, щоб ми всі зустрілись наступного року в цей день! — І він іронічно вклонився Філіппові.
— Нагнітається,— сказав Куський своєму сусідові.