Коли Флора Бразьє спустилась униз, вона застала юрбу, вельми схильну сприйняти ті думки, які вона висловила; пустивши сльозу, вона крізь ридання сказала, ніби отой художник, якого й по лиці видно, що він за один, напередодні полаявся з Максом за ті картини, що виманив у старого Руже.
— Цей харцизяка, бо він таки харцизяка, з першого погляду видно — вирішив, що дядько відпише йому все, коли не стане Макса, але ж,— сказала вона,— брат ближчий родич, ніж небіж! Макс — син доктора Руже. Небіжчик сказав мені про це перед смертю!
— Еге ж, він хотів завдати цього удару наостанці, добре все обміркував, адже він сьогодні їде,— озвався котрийсь із "лицарів неробства",
— У Макса в Ісудені нема жодного ворога,— докинув інший.
— А крім того, Макс упізнав художника,— запевнила Баламутка.
— Де він, цей проклятий парижанин? Знайдіть його! — загукали в натовпі.
— Знайти його! — відповів хтось,— Він вийшов з дому вдосвіта.
Один з "лицарів" зразу побіг до пана Муйєрона. Натовп чимраз більшав, гамір ставав погрозливим. Збурені гурти заповнили всю Велику Нарету. Інші стояли перед церквою святого Іоанна. Один гурт стояв у Вілатській брамі, де кінчалась Мала Нарета. Добратись до площі або покинути її було важко. Це було схоже на якусь процесію. Панове Лусто-Пранген та Муйєрон, комісар поліції, жандармський лейтенант і його сержант із двома жандармами насилу пропхалися до площі Сен-Жан, де опинились між двома юрбами, що волали й гукали до них, аби настроїти їх проти парижанина, звинуваченого так несправедливо, бо обставини свідчили проти нього.
Коли службові особи поговорили з Максом, пан Муйєрон послав комісара поліції, сержанта й одного жандарма оглянути те, що мовою міністерства внутрішніх справ називається "ареною злочину". Потім панове Муйєрон і Лусто-Пранген у супроводі жандармського лейтенанта перейшли з оселі старого Руже до будинку Ошонів, який охороняли два жандарми в кінці садка і ще два коло дверей. Юрба заповнила все. Ціле місто товпилось на Головній вулиці.
Гріта, перелякана, вже побігла до хазяїна й сказала йому: "Пане, вас хочуть громити! Все місто збунтувалося. Пана Максанса Жіле замордовано, і кажуть, що це зробив пан Жозеф!"
Пан Ошон квапливо одягнувся й вийшов надвір, але, побачивши розлючений натовп, хутенько вернувсь і замкнув за собою двері. Розпитавши Гріту, він довідався, що гість цілу ніч ходив по кімнаті, страшенно схвильований, а вдосвіта вийшов з дому й ще не вернувся. Наляканий, він пішов до пані Ошон, яку вже розбудив гамір, і розповів їй жахливу новину, яка, хай там правдива чи ні, стягла весь Ісуден на Сен-Жанську площу.
— Я певна, що він не винен! — сказала пані Ошон.
— Та, поки його невинність з'ясується, сюди можуть удертись і все розгромити,— сказав пан Ошон, побліднувши (у нього в підвалі було золото).
— А що Агата?
— Спить сном праведних.
— А! Тим ліпше,— сказала пані Ошон.— Я б воліла, щоб вона не прокидалась, поки не з'ясується вся ця справа. Такий удар може вбити бідолашечку!
Та Агата прокинулась і зійшла вниз напіводягнена, бо нарікання Гріти, яку вона почала розпитувати, геть спантеличили її. Вона побачила пані Ошон із чоловіком, бліду й з очима повними сліз, коло одного вікна в залі.
— Кріпись, люба. Бог посилає нам випроби,— сказала стара.— Жозефа звинуватили...
— В чому?
— В злочині, якого він не міг учинити,— відповіла пані Ошон.
Почувши ці слова й побачивши, що до зали входять жандармський лейтенант, пан Муйєрон і пан Лусто-Пранген, Агата зомліла.
— Ідіть звідси й відведіть геть пані Брідо,— сказав пан Ошон дружині й Гріті.— Жінки в таких обставинах тільки заважають. Заберіть пані Агату до її спальні, обидві. Сідайте, панове,— сказав старий.— Сподіваюся, що та помилка, якій завдячую ваш візит, з'ясується.
— Якби ж то помилка,— відказав пан Муйєрон.— Натовп такий збуджений, усі такі розгнівані, що я боюсь за звинуваченого... Я б його затримав у суді, аби вони вгамувалися.
— Хто б повірив, що Максанса Жіле так люблять у місті! — озвався Лусто-Пранген.
— Мені щойно сказав один з моїх людей, що надбігло понад тисячу душ із Римського передмістя, і всі кричать, жадаючи смерті винуватцю,— заявив жандармський лейтенант.
— То де ж ваш гість? — спитав пана Ошона пан Муйєрон.
— Здається, вийшов прогулятися за місто.
— Покличте Гріту,— поважно сказав слідчий.— Сподіваюся, що пан Брідо не виходив із дому. Вам, напевне, відомо, що злочин стався на світанку, зовсім недалеко звідси?
Поки пан Ошон ходив шукати Гріту, троє службовців значуще перезиралися.
— Мені обличчя того художника зразу не сподобалося,— сказав лейтенант до пана Муйєрона.
— Дочко,— звернувся слідчий до Гріти, що саме ввійшла,— кажуть, ти бачила, як уранці пан Жозеф Брідо виходив з дому?
— Так, пане,— відповіла служниця, тремтячи як осиковий листок.
— О котрій годині?
— Як тільки я встала: він цілу ніч ходив по своїй кімнаті й був одягнений, коли я спускалася вниз.
— Було вже видно?
— Світало.
— Він був схвильований?
— Ще б пак! Сам не свій.
— Пошліть по мого пристава когось зі своїх людей,— наказав пан Лусто-Пранген лейтенантові,— і хай він візьме з собою мандати...
— Господи! Не кваптеся так,— сказав пан Ошон.— Його хвилювання можна пояснити інакше, ніж тим, що він задумав убивство: завтра він їде до Парижа через одну історію: Жіле й мадмуазель Флора Бразьє запідозрили його в нечесності.
— Атож, історія з картинами,— сказав пан Муйєрон.— Вчора вони через них посварились, а художники, як то кажуть, у гарячій воді купані.
— Ну кому в Ісудені було потрібно вбивати Максанса? — спитав Лусто.— Нікому: ні якомусь ревнивому чоловікові, ні будь-кому, бо хлопчина ніколи нікого не скривдив.
— Але що робив пан Жіле о пів на п'яту на вулицях Ісудена? — спитав пан Ощон.
— Ет, пане Ошон, не втручайтесь у нашу роботу,— відказав Муйєрон.— Ви не знаєте всього: Макс упізнав вашого художника.
В ту мить у одному кінці міста знявся крик і, неначе грім, покотився Великою Наретою.
— Ось він! Ось він! Упіймали!
Ці слова чітко вирізнялись у стоголосому гомоні. І справді, нещасного Жозефа Брідо, що спокійно повертався додому від Ландролевого млина, щоб устигнути до сніданку, побачили, коли він вийшов на площу Вбогих,— помітили всі гурти відразу. На щастя для нього, надбігли два жандарми й видерли його з рук жителів Римського передмістя, які вже безцеремонно вхопили його за руки, гукаючи: "Смерть йому!"