Ці слова вкинули господиню в сторопіння. Пані Ошон, хоча й культурніша за своє оточення, не вірила в живопис. Вона глянула на хрещеницю й знову потисла їй руку.
— Цей Максанс — друге видання нашого Філіппа,— на вухо сказав Жозеф матері.— Тільки хитріший і має більше витримки.— Отже, ласкава пані,— промовив він голосно,— ми недовго дратуватимемо пана Ошона своєю присутністю.
— Ех, ви ще молодий, не знаєте людей,— сказала стара жінка.— За два тижні, маючи трохи хитрості, можна чогось досягти, тільки слухайтесь моїх порад і робіть те, що я підкажу.
— Та залюбки! — відповів Жозеф.— Я знаю, що катастрофічно нездарний у родинній політиці; я, наприклад, не знаю, що порадив би пан Дерош, якби, скажімо, дядько завтра відмовився нас прийняти.
Ввійшли пані Борніш, Годе-Еро, Босьє, Лусто-Пранген і Фіше з почтом зі своїх чоловіків. Коли всі обмінялися звичайними привітаннями й усі чотирнадцятеро гостей повсідались, пані Ошон мусила відрекомендувати їм свою хрещеницю Агату та її сина Жозефа. Жозеф сидів у кріслі, яке вибрав собі з таємним розрахунком — вивчати з півсотні облич, які мали з п'ятої години до пів на дев'яту позувати йому задарма, як він сказав матері. Жозефова поведінка того вечора перед ісуденськими патриціями не поліпшила думки малого міста про його особу: кожне ловило його насмішкуваті погляди, кожного бентежили його усмішки й лякало це обличчя, незбагненне для людей, що не вміли розпізнати незвичайності генія.
З десятої години, коли всі полягали спати, господиня сиділа з хрещеницею в своїй спальні аж до півночі. Певні, що їх ніхто не чує, ці дві жінки звірялись одна одній зі своїми прикрощами та стражданнями. Осягаючи ту безмежну пустелю, в якій загинули сили нерозпізнаної прекрасної душі, слухаючи останні вияви розуму, що йому не судилось розвинутися, сприймаючи страждання серця, від природи великодушного й милосердного, хоч його великодушність і милосердя не мали змоги ні в чому виявитись, Агата вже не вважала себе найнещаснішою, бо побачила, що дрібні розваги й радощі паризького життя накладались на послану Богом гіркоту.
— Хрещена, ви така побожна, то поясніть мені, в чому мої гріхи, за що Бог карав мене?
— Він підготовує нас, дитино моя,— сказала старенька саме в ту хвилю, коли пробамкало північ.
Опівночі "лицарі неробства" один по одному, мов тіні, зійшлись під деревами бульвару Барон і прогулювались там, тихо розмовляючи.
— Що робитимемо? — насамперед питав кожен.
— Я гадаю, що Макс просто хоче пригостити нас,— сказав Франсуа.
— Ні, йому й Баламутці може бути скрутно. Напевне, він хоче влаштувати якусь витівку проти отих парижан...
— Випхати їх буде нелегко.
— А мій дід,— озвався Барюк,— і так уже переляканий, що в домі стало на два роти більше, то він будь-якому приводові радий буде...
— Ну що, лицарі? — неголосно промовив Макс, який саме надійшов.— Зірки рахуємо? Вони нам у чарку не наллють! Ходімо до Коньєтти! До Коньєтти!
— До Коньєтти!
Цей хоровий вигук пролунав на все місто жахливим ґвалтом, немов крик "ура" під час приступу війська; а тоді запала глибока тиша. Другого дня не одна жінка питала в сусідки: "Ви чули вночі, десь о першій годині, жахливий крик? Я вже думала, що пожежа в когось".
Вечеря, гідна Коньєтти, потішила погляди двадцяти двох бешкетників: адже орден зібрався в повному складі. О другій годині, саме коли почали "цмулити" — це слово з лексикону "нероб" досить точно відбивало звичай пити вино маленькими ковточками, смакуючи,— Макс узяв слово:
— Любі мої діти, цього ранку через знамениту витівку, яку ми втнули з візком Фаріо, ваш Великий магістр зазнав такої тяжкої образи від того нікчемного торговця зерном, та ще й іспанця (ох, ті їхні баржі!..), що я вирішив: хай цей негідник відчує весь тягар моєї помсти, яка має бути здійснена в рамках наших розваг. Я цілий день думав про це й придумав, як витіяти справжню комедію, таку, що він може й з глузду з'їхати. Помщаючись за орден, уособлений у мені, ми нагодуємо тваринок, шанованих єгиптянами: адже й вони божі створіння, і люди несправедливо переслідують їх. Добро — дитя зла, а зло — дитя добра; такий найвищий закон. Отож я наказую вам, під страхом розгнівити вашого смиренного магістра, щоб кожен з вас якнайтаємніше роздобув двадцять пацюків, а коли Бог попустить, то й двадцять кітних пацючих. Зберіть своє військо не довше як за три дні. Коли наловите більше — тим краще. І не давайте цим симпатичним гризунам їсти, бо дуже важливо, щоб наші милі звірятка були голоднющі. Затямте, що мені годяться пацюки, миші й полівки. Коли помножимо двадцять два на двадцять, вийде в нас чотири з лишком сотні помічників. Коли їх випустити в стару капуцинську церкву, де Фаріо зберігає закуплене для перепродажу зерно, вони зжеруть його чимало. Та не гайтеся! Фаріо через тиждень має постачати велику партію зерна, тож я й хочу, щоб мій іспанець, повернувшися зі своїх ділових мандрів по околицях, застав жахливу несподіванку. Панове, заслуга цієї вигадки належить не мені,— додав він, помітивши в слухачах ознаки захвату.— Віддаймо цезареві цезареве, а Богові боже. Це взяте з Біблії — Самсонова витівка з лисицями95. Але Самсон був бунтівник, а отже, й не філантроп; зате ми — захисники переслідуваних істот, як Брама. Мадмуазель Флора Бразьє вже налаштувала всі мишоловки, а Куський, моя права рука, ловить полівок. У мене все.
— Я знаю де взяти тваринку, що сама варта сорока пацюків,— докинув молодий Годе.
— Яку ж це?
— Білку.
— А я можу добути мавпочку, що любить жерти пшеницю,— озвався один повагом.
— Не годиться! — заперечив Макс.— Всі здогадаються, звідки ці тварини.
— Можна вночі добути одного голуба з кожного голубника в околиці,— сказав молодий Босьє,— зробити в покрівлі церкви дірку, впустити їх туди, то скоро там будуть тисячі голубів.
— Отже, цілий тиждень комора Фаріо буде під владою ордену ночі! — вигукнув Жіле, всміхнувшися здоровилові Босьє.— Ви знаєте, що на Сен-Патерні встають рано. Щоб ніхто з вас не виходив, не підв'язавши до підошов повстини. Шевальє Босьє, винахідник штуки з голубами, буде вами керувати. Щодо мене, то я поставлю свій підпис на купі пшениці. Отже, будьте квартир'єрами для панів пацюків. Коли в капуцинській церкві спить сторож, треба, щоб хтось напоїв його доп'яну, та так спритно, щоб прибрати його геть із того місця, де ми дамо бенкет гризунам.