Вражена новиною, Флора залишила Макса самого й пішла приготувати йому каву, але через чверть години до нього вбіг Барюк і сказав своєму Великому магістрові:
— Фаріо шукає візка!
За п'ять хвилин Макс одягнувся, спустився надвір і неквапно, ніби прогулюючись, дійшов до вежі, де побачив чимале збіговисько.
— Що тут робиться? — спитав Макс, пропхавшись між людьми аж до іспанця.
Фарio, сухорлявий чоловічок, був бридкий майже як іспанський гранд. Вогнисті очі, ніби просвердлені свердельцем і вузько посаджені, в Неаполі назвали б очима ворожбита. Цей чоловічок здавався лагідним, бо рухи його були поважні, спокійні, неквапливі. Отож його й прозивали добрягою Фаріо. Та ця лагідність і колір обличчя, схожий на колір медяника, могли ввести в оману тільки наївних людей, а спостережливому розкривали напівмавританську вдачу гренадського селянина, якого досі ще ніщо не вивело з байдужості та млявості.
— Ви певні,— сказав йому Макс, вислухавши нарікання торговця зерном,— що вашого візка вкрали? Бо досі в Ісудені, слава Богу, злодіїв не було.
— Він стояв отут...
— Може, ви не випрягли коня, то він кудись затяг його?
— Кінь онде,— відказав Фаріо й показав на тварину, припнуту кроків за тридцять.
Макс поважно підійшов до коня, аби, підвівши очі, побачити підніжжя вежі, бо звідти, де зібралась юрба, нічого не було видно. Всі рушили за Максом — саме цього й хотів жартун.
— Може, хтось задля жарту сховав візка в кишеню? — вигукнув Франсуа.
— Ану, пошукаймо! — підхопив Барюк.
З усіх боків зареготали. Фаріо вилаявся. З уст іспанця такий проклін свідчив про найвищий ступінь гніву.
— А він легкий, твій візок? — спитав Макс.
— Легкий?..— перепитав Фаріо.— Якби тим, хто оце сміється з мене, він прокотився по ногах, то в них би мозолі не боліли.
— Тоді, мабуть, тут не обійшлося без чорта,— сказав Макс, показуючи на вежу,— бо він перелетів он, бач, куди.
На ці слова всі глянули вгору, і вмить зчинився ґвалт, мов на базарі. Кожне показувало одне одному той зачарований візок. Усі загомоніли.
— Чорт помагає корчмарям, бо ті продають їм душу,— сказав Годе-молодший сторопілому торговцеві.— Він хотів тебе навчити, що не слід кидати візки на вулиці, треба ставити їх до повітки в корчмі.
Натовп затюкав на ті слова, бо всі знали, що Фаріо великий скнара.
— Не журися, друзяко,— сказав йому Макс.— Підіймімось до вежі, побачимо, як твій візок попав туди. І ми тобі поможемо, їй же Богу. Ходімо, Барюк. А ти,— шепнув він на вухо Франсуа,— відведи всіх кудись, щоб, як побачиш нас угорі, внизу не було нікого.
Фаріо, Макс, Барюк та ще троє лицарів видерлись до підніжжя вежі. У цій досить небезпечній дорозі Макс разом з Фаріо відзначав, що нема ніяких слідів, які свідчили б про те, що тут котили візок. Фаріо аж розгубився й почав думати, що це якісь чари. Діставшись нагору, вони все оглянули, і не йнялося віри, що таке могло статись.
— А як же мені спустити його звідси?..— промовив Фаріо, в чиїх чорних очицях уперше засвітився страх, а жовте зморшкувате обличчя, що наче не могло змінити барви, поблідло.
— Як? — сказав Макс.— Ну, це, по-моєму, діло зовсім неважке...
І, скориставшись з остовпіння торговця зерном, він ухопився своїми міцними руками за голоблі візка, ніби хотів штовхнути його; а коли візок уже мав покотитись, вигукнув громовим голосом:
— З дороги там, унизу!
Але там уже й не могло бути нікого: зацікавлена юрба, попереджена Барюком, відійшла так далеко, щоб видно було, що робиться нагорі. Візок дуже ефектно розбився на безліч трісок.
— От і спустили,— сказав Барюк.
— Ах ви ж бандити! Ах ви поганці! — закричав Фаріо.— Мабуть, це ви й підняли його туди!
Макс, Барюк і троє їхніх товаришів зареготали на ту іспанцеву лайку.
— Ми ж хотіли тобі допомогти,— холодно сказав Макс.— Мене самого трохи не потяг за собою твій клятий візок, а ти оце так нам дякувати?.. З яких ти країв?
— Я з тих країв, де нічого не прощають,— відрубав Фаріо, тремтячи з люті.— Мій візок буде вам за коляску, що всіх вас відвезе до пекла!.. Хіба що ви,— додав він, ураз притихнувши, мов ягнятко,— хіба що ви купите мені нового.
— Про це можна поговорити,— сказав Макс, сходячи вниз.
Коли вони були вже під горою і їх, регочучи, обступили цікаві, Макс узяв Фаріо за жилетний ґудзик і сказав:
— Так, славний мій дядьку Фаріо, я тобі подарую чудового візка, якщо ти даси мені двісті п'ятдесят франків; але я не обіцяю, що він буде такий гарненький, як той, що був.
Цей останній жарт наче зовсім не зачепив Фаріо: він, здавалось, вирішив, що угоду вже укладено.
— Ет,— сказав він,— якби ви мені дали грошей на новий візок замість того, то гроші старого Руже пішли б справді на добре діло.
Макс поблід і підняв на Фаріо свій грізний кулак, але Барюк, знаючи, що такий удар окошиться не тільки на Фаріо, відштовхнув того, наче пір'їнку, і тихо сказав Максові:
— Не дурій!
Угамований майор зареготав і відповів іспанцеві:
— Я ненароком розбив твого візка, а ти спробував мене оббрехати, от ми й сквитались.
— Ще ні! — промурмотів Фаріо.— Але я дуже добре знаю, скільки коштує мій візок!
— Е, що з ним говорити, Максе! — озвався один зі свідків цієї сценки, що не належав до ордену Неробства.
— Прощавайте, пане Жіле, я вам ще подякую за вашу витівку,— промовив торговець зерном, відіпнув коняку й пішов геть під крик "ура".
— Обіддя з коліс ми збережемо! — гукнув йому навздогін якийсь стельмах, що прийшов подивитись, як розбиватиметься візок.
Одну голоблю встромили сторч у землю. Макс стояв блідий, замислений; слова іспанця вразили його в саме серце. В Ісудені говорили про візок Фаріо цілих п'ять днів. Йому судилося подорожувати, як сказав Годе-молодший, бо той візок доїхав аж до Беррі: там теж розповідали про витівку Макса й Барюка. Що найдужче дошкуляло іспанцеві, так це те, що й через тиждень після пригоди байка про неї ходила по трьох департаментах, стала темою всіх балачок. Макс і Баламутка після жахливих розповідей мстивого іспанця теж стали об'єктом нескінченних пересудів, які розходились і в Ісудені, і в Буржі, Ватані, В'єрзоні та в Шатору. Максанс Жіле досить добре знав свій край, щоб розуміти, як можуть пошкодити такі чутки.