Усі троє дітей пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи – тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гумки, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли з собою три ліхтарики, компас і скриньку з речами першої необхідності, де зберігалися всілякі пластирі, бинти, вата і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих Печер, оселі Г.Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, й тих, яких не треба готувати: родзинок, горіхів і шоколаду. А тоді посідали на ліжка в очікуванні півночі.
І щойно пробило північ, вони покрадьки вибралися з дому та попрямували вниз місячною стежкою, несучи з собою і зброю, і спорядження, і найважливішу річ – човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишився Папуга, вони помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, то побачили, що Папуга запалив дві свічки у канделябрах на клавесині і награє якусь тиху, ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер'єр, приємна музика та солодкий, ніжний голосок Дульчібелли – аж дітям стало шкода турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що це їхній обов'язок.
– Ага, ось і ви, – промовив Папуга, щойно вгледів їх, обірвав мелодію гліссанто крил зліва направо по всій клавіатурі та опустив кришку клавесина. – Ну, значить, уже час вирушати.
Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній згори) та рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Минуло зовсім небагато часу, поки вони ввійшли в село і продовжили свій шлях тихими вузькими вуличками, аж поки опинилися біля маленької залізничної станції, а там, на невеличкій платформі з двома ручками – спеціально, щоб за них триматися, – застигла у всій своїй красі Мадам Гортензія, більше схожа на дуже велику яскраву іграшку, ніж на справжню машину.
– Так, це вона, – зрадів Папуга. – Здається, вона трохи поіржавіла, відколи я бачив її востаннє. Але можливо, це просто ефект місячного світла.
– Ні, жодної іржі! – заспокоїла його Пенелопа. – Вона була добре змащена і вигляд мала просто чудовий, коли я її бачила; вона гарно збереглася.
– Добре, – сказав Папуга, – тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.
З цими словами він випурхнув уперед і опустився на бампер Мадам Гортензії.
– Мої вітання, Гортензіє, люба моя капустянко, вставати час, – загукав Папуга. – Розплющуй свої великі очі та рушаймо з нами!..
Прокидаючись від глибокого сну, Мадам Гортензія видала різкий пронизливий крик, від якого наляканий Папуга мало не звалився з бампера.
– Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! – волала Мадам Гортензія. – Нападники знову тут!
– Тут, – сказав Папуга, – заспокойся. Бо ціле село піднімеш на ноги.
– О, Мон Дью, це ти, – промовила Мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. – Мон Дью, ось воно, моє життя, наповнене страхом, коли довкола самі злодії, як тоді, серед ночі.
– І як ти гадаєш, хто це був? – поцікавився Папуга. – Може, Ракета Стівенсона завітала до тебе з візитом?
– О мон Папуже, – посміхнулася Мадам Гортензія, – ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина, та ще й у такому досконалому стані, як я, привертає до себе увагу, нест-се па? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з'явилися двоє чоловіків із Лондонського Наукового Музею, вони хотіли – як би це сказати? – викрасти мене. Але я почала кричати, кричати – і селяни мене врятували. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.
– Звісно, ні, – запевнив її Папуга. – Як же це? Ти, поза всілякими сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти знаєш.
– О Папуже, – зітхнула Мадам Гортензія, – ти завжди вмієш сказати жінці щось приємне, ти такий галантний, такий приємний, мон браве Папуже.
– А тепер, – сказав Папуга, – дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.
Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.
– Хлопці симпатичні, пристойні, – сказала вона нарешті, – особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка?…Кгм, якась сіренька… і вся голова в іржі – бідолашна дитина…
– Це моє волосся, і, уявіть собі, такий у нього колір, – обурилася Пенелопа.
– Ну-ну, ми тут не влаштовуємо конкурсів краси, – заспокійливо промовив Папуга. – Ми прийшли сюди просити твоєї підтримки, Гортензіє, дорогенька.
– Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, – сказала Мадам Гортензія.
– Добре, – кивнув Папуга. – Тоді відвези нас у Міфологію.
– Що? – вигукнула Мадам Гортензія. – Встати зі свого насидженого місця, теплого і затишного, та їхати кудись у долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси мене про це!
Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили її зусібіч, розповідали, яка вона прекрасна, відважна, і як потрібна Міфології, і все це була правда.
– Ну що ж, – не витримала Мадам Гортензія, – я готова це зробити, але не можу спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене.
– О, це просто, – сказав Пітер, – дві дерев'яні планки – і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.
– Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, – сказала Мадам Гортензія. – Ну гаразд, напевно, це доля. Несіть свої дерев'янки – і в дорогу.
Хлопці швидко принесли дві планки та змайстрували щось схоже на рейки, по яких Мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали ззаду та почали її підпихати.
– Усі святі! О платформочко! – скрикнула Мадам Гортензія. – Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще раз!
Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пихкаючи, вона зісковзнула по дерев'яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.