Пенелопа повернулася до берега. Підійшла до човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням вмостилося там.
– Ти, мабуть, Пенелопа, – сказало створіннячко, – гик.
– Так, – здивовано відповіла Пенелопа, – це я. А ти звідки знаєш? І хто ти?
– Я вогняночка, – прошепотіла маленька істота, – тобто – гик! – я поки що пташеня, я маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.
– А що з тобою трапилося? – запитала Пенелопа.
– Я можу коротко розповісти, – сказала задихана Фенелла, – бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ж іще погано літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилася… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють болотяні вогники… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підлі змовники. Ця їхня змова була справді підступна. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз перетинають острів, а жабу і Пенелопу (це ж ти?) залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…
– Та невже? Он як? – обурено скрикнула Пенелопа. – Огидні змовники! А що було далі?
– А далі на мене напала гикавка, – винувато відповіла Фенелла, – і всі вони на мене кинулися… гик… І почали мене лупцювати, і я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… І попередити тебе. Я правильно вчинила?
– Дуже правильно, – Пенелопа була така обурена поведінкою болотяних вогників, їхньою змовою, і тим, що вони зробили Фенеллі, її голос аж тремтів з люті. – А тепер слухай, що робитиму. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жаби на ім'я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам'ятала?
– Так, так, – кивнула Фенелла, – в мене дуже-дуже гарна… гик… пам'ять. Я тільки літаю кепсько.
– Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, – посміхнулася Пенелопа.
– Будь дуже обачна, – попередила Фенелла, – не довіряй гик… болотяним… гик… вогникам, повір мені на слово.
– Не переживай за мене, – відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. – Тобі там зручно?
– Так, дякую… гик… дуже зручно.
– Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, – Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.
Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, йшли хлопчики і Папуга. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. "Мабуть, це і є Мандрагоровий Ліс", – подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон було б зараз найбезглуздішою помилкою.
Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила – мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, але зараз заплющеними очиськами, величезними вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки їхніх тулубів стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, – ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців.
А голови їхні були ніби в перуках – порослі дрібненькими гілочками, густо всипаними зелененькими листочками.
Усі мандрагори міцно спали й хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кількох перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, й лише місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, глибше та глибше в хащі.
Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини вона зауважила декілька синьо-зелених вогників, які блимали, але не рухалися – ніби спостерігали за нею. Це були болотяні вогники, й Пенелопа навіть розчула їхні притишені, глузливі розмови. Вони таємниче перегукувалися.
– Це вона, це вона! – хихотів один.
– Так, так, так, так! – раділи решта.
– Вона не знає доро-о-оги! – зневажливо та глумливо прошепотів перший.
– Не знає, не знає, заблукала, заблукала, – підхопили інші.
– Її скоро зжеруть!
– Так, так, так, так!
– Зжеруть, зжеруть, зжеруть!
– Так. Так-так-так!
Пенелопа була така люта, що не витримала і розкричалась на цих нікчем, розказала їм усе, що про них думала, – забула навіть, що ризикує, можливо, збудити мандрагор.
Вогники прослизнули між деревами й зникли, так само раптово, як і з'явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, роздумуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла із собою свій компас.
Дівчинка заплющила очі й спробувала подумки відтворити карту острова, щоб хоча б приблизно знати, де розташовано поле рути. Коли вона розплющила очі, на кожній стежині стояло по вовкулаці. Всі вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але пересувалися на задніх лапах, а передніми орудували спритно, як мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі в них були зелені та блискучі, а в кожній пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла оком змигнути, як вовки оточили її зусібіч, на голову їй накинули мішок, схопили грубими волохатими лапами та потягли геть. Пенелопа тільки чула їхні захриплі голоси, поки її недбало тягли стежиною.
Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив'язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике мерехтливе вогнище. Прив'язали Пенелопу до вертикально вкопаного в землю стовбура зрубаного дерева, а навпроти неї було ще два таких, і до них було прив'язано Пітера і Саймона.
– Пенелопо! – вигукнув Пітер. – Що ти тут робиш?
– Чому ти не з Освальдом? – закричав Саймон.
Швидко, поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про вогняника й про те, як її захопили вовкулаки.