– Папуго! – закричала вона, намагаючись відчинити кошик, в якому, вона знала, лежав ніж, що ним можна було обрубати пагони. – Папуго! Хлопці! Вставайте, вставайте!
Усі прокинулися, побачили, що коїться, і здогадались, що слід робити.
– О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! – роздратовано вигукнув Папуга. – Ці нікчемні водорості. Я про них зовсім забув. Агов, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.
І справді, достатньо було обрубати два чи три пагони, як водорості, здалося, здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.
– Оце так! Оце халепа! – стогнав Папуга. – Ці паскудні водорості протримають нас доти, поки я не знайду Дездемону. Агов, Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.
У свій телескоп Папуга ретельно вивчав обрій, аж поки нарешті задоволено прокректав.
– Нам пощастило, – сказав він, – вони працюють, он там! Тепер треба привернути їхню увагу.
– Хто "вони"? – спитала Пенелопа.
– Русалки, – відповів Папуга. – Г.Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він зробив помилку в заклинанні. Замість того, щоб сказати "вічно квітучі" – ну, як оті квіти, що ми бачили, – він сказав "вічно повзучі".
А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано – зроблено, раз і назавжди. Тому Г.Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка праця. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, все Співуче Море буде натоптане водоростями. Гадаю, нам треба підтягти човна ближче до них і голосно гукати.
Так і зробили: всі перехилилися через борт, схопилися за водорості й заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, підтягали човна по водоростях. Після того як стільки працювали й добряче намучилися за цілу (як їм здавалося) вічність, діти почули тихий спів, що линув над водою.
– Еге-гей! – загукав Папуга. – Егей, Дездемоно, еге-гей!
Спів обірвався, запала тиша.
– Егей! – знову загукав Папуга. – Це я, Папуга!
Тиша тривала. Аж тут несподівано праворуч від човна водорості розсунулись і з'явилася велика захекана русалка. Вигляд її зовсім не відповідав Пенелопиним уявленням про русалок, бо важила бідолашна, мабуть, не менше двадцяти стоунів.[4] У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі та груди. Очі вона мала дуже великі, круглі, ясно-блакитні, до того ж, на повіках лежав товстий шар тіней і було наклеєно чорні штучні вії, такі довгі та густі, що вони більше нагадували якісь зарості. Її пухкі ручки були ретельно доглянуті, з манікюром, а нігті вкривав шар яскраво-рожевого лаку. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій – велике срібне дзеркало.
– Здається, я чула чоловічий голос, й він кликав на допомогу, – озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії от-от відпадуть. – Чоловік, безперечно, блакитної крові та древнього роду кликав мене на допомогу?
– Ні, – сказав Папуга, – це був я. Вітаю, Дез!
– Ага, – холодно промовила Дездемона. – Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена, що бачу тебе знову! Між іншим, я попросила б не називати мене в такий грубий, вульгарний спосіб, себто Дез. Мене звати Дездемоною, і я буду вдячна, якщо ти користуватимешся цим ім'ям.
– Гаразд! – відгукнувся Папуга. – Дозвольте мені вас познайомити: Пенелопа, Пітер, Саймон – панна Дездемона Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, Головна Русалка.
Русалка сперлася своїми масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потисла руку.
– Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, – сказала Дездемона і затріпотіла віями. – Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам конче бракує хвостів, але не переймайтеся – ви ж бо не винні. Наважуся припустити: зважаючи на імена, у ваших жилах тече блакитна кров, хіба не так?
– Ні-ні, я так не думаю, – відповіла Пенелопа. – Я думаю, що кров у нас червона.
– Шкода, – сказала Дездемона, – але всі не можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами – по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Я бачу це з ваших облич, аристократичних, не інакше.
– Ні, тут я теж не можу погодитись, – вибачалася й далі Пенелопа.
– А я, наприклад, упевнена, що досить тільки добре пошукати – й знатні предки тут як тут, – сказала Дездемона. – Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, ось. Але, слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.
– Так і є, – погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.
– Уся моя родина шляхетного походження, з обох боків, – вела далі Дездемона. – О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся – вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона – дуже палкі листи любовного змісту.
– Справді? – чемно здивувалася Пенелопа.
– Авжеж! – переконано підтвердила Дездемона. – А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…
– Слухай-но, Дез, – нетерпляче перебив Папуга. – Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?
– Мій любий Папуго, – з гідністю відповіла Дездемона, – вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими та витонченими, як ти сам добре знаєш, і я впевнена, що їм це також цікаво, але навіть якщо їм і не цікаво, то вони надто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.
– Чого ж, я зовсім не від того, щоб послухати про твою рідню, – бадьоро відгукнувся Папуга. – Але просто зараз ми страшенно поспішаємо, а ці водорості й так нас дуже затримали. Може, ти б гукнула кількох своїх подружок, аби прорубати нам дорогу і трохи нас підштовхнути? Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.