І лице Васькові вже не було червоне, і губи тісно не тулились. Ні, ні, цього вже не було. Але тут якраз зачувся тоненький далекий крик з того боку провалля. То гукав Микиша, вимахуючи рожевими рукавами в кущах.
Тоді почав гукати знизу й Задьора.
Васько в ту ж мить схопився на ноги й глянув на Посмітюху. Посмітюха, мабуть, уже давненько дивився на нього, бо чогось ущипливо посміхався. Васько зразу зашарівся, похмурився, стиснув губи в ниточку. А як таким він робився, то й рухи йому ставали зразу повільними, немов млявими, але впертими. Він помалу закачав трохи вище рукав на правій руці, вийняв карбованця, обняв його двома пальцями, стиснув і тоді мовчки показав Посмітюсі. Посмітюха посміхнувся й раптом сказав:
— Ну його к чорту, Васько. Не треба. Все одно ж не перекинеш. А руб пропаде.
— Хай пропада. А я тобі покажу...
Що саме він мав показати, Васько не договорив, бо зараз же одступив кроків на п'ять назад, крикнув: "Ди-ви-ись!!", розігнався, люто закинув руку з карбованцем назад, потім з усіх сил махнув нею, аж поточився. "Вші-і",— засвистів карбованець над проваллям. А Васько й Посмітюха як були, так і закам'яніли, устромивши очі в стіну й бігаючи ними по ній. Мокрий від слини рот Посмітюхи аж роззявився. Хлопці внизу теж застигли, розсипавшись по яру й задравши голови догори. Микиша стояв серед кущів і тривожно водив головою в різні боки, прислухаючись, чи не впаде де коло його.
І раптом внизу всі дзвінко закричали, а Васько перед тим за одну мить побачив, як трошки вище "приступки" знявся легкий димок од сухої глини.
— Перекинув! Перекинув! А що? Над приступкою впав! Бачив? Бачив?
Посмітюха нічого не бачив.
— Ну, то ходім униз, ходім! Там бачили добре.
Внизу, справді, бачили всі, як карбованець вдарився над приступкою, трошки-трошки, на аршин вище за неї. Якраз коло самої дірки горобиної. Вся стіна була неначе попровірчувана дірочками. В тих кругленьких дірочках горобці та різні пташки мали гнізда.
— От Васько! От молодця! Ну й Жар-птиця! Це ж ніхто ще не міг перекинути. І рубля не пожалів.
І Задьора, і ремісники обступили Васька, пробували його мускули на руці; деякі пробували й собі кидати. Васько посміхався сірими очима та все одчиняв то зачиняв Посмітюшин ножик. М'яч кругло випинався у кишені.
IV
А Посмітюха лежав собі на горбочку, заклавши руки під голову, і. пацав цибатими довго п'ятими ногами. Лежав і подивлявся на Васька з зловтішною посмішкою.
— А що, Жар-птиця,— раптом закричав він,— добрий ножичок? Правда, варто за його закинуть рубля? А я ж за його аж двадцять копійок новенькими заплатив. Побий мене бог, двадцять копійок.
Васько довго дивився на його, немов роздумуючи, що з ним зробити.
— А ти ж казав, що два з полтиною заплатив? — сказав він тихо.
— Так на те ж і говориться, щоб дурні повірили. От крендель!
— Та ти звісний мошенник! — скрикнув Задьора.
— А тобі яке діло?
— А що ж ти дуриш? Він би, може, рубля не кидав, якби знав.
— Так зате ж він герой, перекинув. А тепер нехай заплаче та мамі пожаліється. Або коли вже такий молодець, то хай вилізе на приступку та й візьме свого рубля. Він, мабуть, там лежить.
І Посмітюха, сміючись, задер голову до-стіни. З землі до приступки було десь сажнів з десять. Всі мимохіть також глянули туди. Куди там вилізти! Рівна, крута, височенна стіна та й годі.
Правда, згори до приступки було ближче, сажнів з чотири-п'ять, але так само й високо, і рівно, і ще страшніше, ніж знизу.
Васько все стояв і дивився вгору, а Посмітюха лежав і з посмішкою пацав ногами.
— А що, вже бачиш, де саме лежить? — кричав він.— А ловкий, я вам, братця, скажу, карбованчик був. Страшно жаль. Ех, якби я був герой, я б таки поліз... Та що ти все дивишся, Жар-птиця? От ти — птиця, візьми, полети та й найди.
Деякі хлопці сміялись і поглядали на Васька, а декотрим, видно, і шкода було. А Посмітюха, поглядаючи на тих, що сміялись, мстився далі.
— Задьора, ану подивись, чи вже мокра сорочка од сліз у нашого героя. Та дай йому свою, а то затопить нас усіх отут-о. Не плач, Жар-птиця, не плач, купе батько калач, медом помаже, тобі покаже, а сам з'їсть. А за карбованця дасть тобі іншого меду.
— Ой, гляди, Посмітюхо, щоб тобі не попало меду,— сказав Задьора й подивився на Васька.
А Васько ніби нічого не чув. Він одійшов трохи назад, підняв голову догори й водив очима по стіні, наставивши над ними руку дашком.
— Що, Васю, що, любий? — аж підвівся Посмітюха.— Не надивишся? Дивись, дитино моя, дивись, он та-ам-там він лежить. Он на тій, на тій приступочці. Зайди ще трошки з другого боку...
Васько справді одступив трохи вбік.
— От-так. І звідсіля подивись. От-от. Височенько-височенько закотився. Правда, Васю?
Хлопці вже стали реготатись. Навіть Задьора не втерпів і посміхнувся.
— Ех, бідний Васю, роздобув десь карбованця і взяв та й закинув. Тепер укусив би себе за руку, так стидно. Що ти його робитимеш? Хм! І герой, а рубля нема.
Васько спустив руку з лоба і подивився просто на Посмітюху. Але чи через те, що він довго дивився угору, чи чого іншого, очі йому були якісь чудні: не то невидющі, не то занадто ясні; сам був неначе зблідлий, так що ластовиння, ніби бугриками, виразно виступило на носі, а волосся аж вогнем горіло над білим-білим чолом.
— Що? — сказав Посмітюха.— Бачив, де лежить? От коли ти такий герой, то достань його звідти. То, брат, не штука — розмахнуться та шпурнути. Так усякий дурень перекине. Якби всякому не шкода було грошей, так усі перекидали б щодня. Таких розумних, як ти, не багато. А от ти тепер достань, от що. Отут-то я вже з тобою на що хочеш поб'юся. Ні, ти отут виграй у мене! А то виграв паршивого ножика й задається. Крендель який!
— Ну, давай об заклад...— раптом сказав Васько. Сказав собі зовсім тихенько, ніби спокійно, тільки трошки хрипко, так що потім аж кашлянув кілька раз. І сам ледве-ледве, бліденько посміхався.
Посмітюха навіть не зрозумів.
— Який заклад? Що достанеш рубля?
— Атож.
Посмітюха витріщив на його очі.
— Оттого, що там лежить?!
— Атож.
Посмітюха глянув на височенну стіну, на Васька, знов на стіну і потім на хлопців. Ті також поглядали на стіну, на Васька, на Посмітюху й нічого не розуміли. Чи сказився Васько, чи жартує, дурить.