Навіщо хлопця сюди привів?
Не твоє діло. Гукни хазяїна, та швидше! Куховарка вийшла, а через хвилину з'явився на кухні
й сам розчервонілий староста.
— Піймав, нарешті, пане старосто, хто бомажки оці розклеює,— і поліцай простягнув йому жмутик листівок. Староста взяв одну з них, прочитав уголос: "Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом..."
Засунув ту листівку собі до кишені, решту кинув у дверцята грубки на жарке полум'я, а сам підійшов ближче до Серьожі.
Такий хлопчик хороший... Тобі треба було б у цю пору спати, а ти, бач, опівночі по селу блукаєш. Тебе він не бив? — хитнув головою в бік поліцая.
Довелося, пане старосто, разок його стукнути,— признався здоровило.
Ай-я-яй! — скрушно похитав головою староста.— Такого малюка вдарив. Недобре це, недобре. Ти, хлопчику, вчився в школі?
Вчився... у п'ятому класі.
І добре вчився?
На п'ятірки.
— Молодчина! — похвалив староста і сказав: — А чобітки в тебе благенькі. Чому ж твій тато не справить тобі нових?
У мене тата зараз немає.
Де ж він?
На війні.
А мати є?
І мами нема... Погнали в Німеччину...
Ай-я-яй! Таке горе... З ким же ти живеш?
З бабусею.
Та-а-ак! Хто тобі, хлопче, дав оці листівки? Серьожа схилив голову.
— Чому ж замовк? Якщо старші питають, треба відповідати. Ну, хто ж тобі дав їх? Ти хлопчик розумний... Тебе ніхто тут не зобидить. Ти тільки скажи мені правду — і я тебе одразу відпущу додому.
Серьожа мовчав.
— Хіба ж можна бути таким упертим? А то ми твою бабусю заберемо до в'язниці. Ти ж цього не хочеш? Ну, давай будемо добрими друзями.— І староста гарячою рукою взяв холодну з морозу руку Серьожі.— Ти мене, хлопчику, не бійся. Соромишся вголос, то скажи на вухо,— і нахилив голову.
Серьожа не промовив ні слова. Пильніше глянув на нього староста.
Що ж, не хочеш по-доброму, тоді доведеться тебе добре відшмагати. Ану піди наламай замашної лози,— звернувся староста до поліцая, і той, почепивши на плече гвинтівку, вийшов з хати.
Ну ось, подумай сам, навіщо тебе бити? Признайся, скажи, хто давав тобі листівку, і ти вільний... Підеш до своєї бабусі.
Серьожа його не слухав. У голові тривожно, мов спіймана в клітку пташина, билася думка, що народилася раптово. "Не втрачати жодної хвилини. Втікати звідси, втікати негайно, зараз же, зараз, в цю мить".
Наче сама доля всміхнулася хлоп'яті, бо розчинились двері з вітальні і в них з'явилась пишна старостиха.
— Ванічко, що ти тут робиш? Ти знаєш, що тебе гості ждуть.
Староста пішов назустріч дружині, щоб спровадити її звідси, а в цю мить Серьожа, мов вихор, рвонувся з місця.
— Стій! Стій, гаденя! — закричав услід йому староста і неодягнений вибіг на ґанок.
Вітер сипонув йому в очі колючим снігом. Рука звично
шурхнула до кишені, але даремно. Зброя лишилася в хаті, в іншому костюмі.
— Гей! Поліція! Держіть... Ловіть його... ловіть! — закричав староста й кинувся бігти слідом за втікачем.
Та хіба міг він, огрядний, підстаркуватий, наздогнати хлопця, який, рятуючи своє життя, мчав, гнаний страхом, на повну силу молодих бистрих ноженят?
Мов навіжене билося серце, ширяли очі. "Де сховатись? Куди бігти? До річки?.. А що, як староста викличе кінних поліцаїв і влаштує погоню? Що тоді робити? Наздоженуть, і там буде моя смерть... Не хочу... Не хочу вмирати... До бабусі..." Згадка про неї надає йому сили.
"Тільки б встигнути перебігти через міст, а тоді вже зовсім близенько до нашого дворища. Тільки б не помітили... Не наздогнали..."
В цю мить чується постріл, і в душі хлоп'яти все холоне від страху. Йому вчувається цокіт копит, і крики, і груба лайка, але він боїться озирнутися назад, де в густому савані з темряви й хуртовини губиться вулиця.
Свистить вітер, шумлять дерева, вихрить поземка, засліплюючи очі, забиваючи дух.
Бідне серце! Чи витримає ж воно? Чи не впаде Серьожа, вибившись з останніх сил? Він уже хапає ротом повітря, мов риба, викинута на берег.
Та ось уже й міст, і лозняки, і верби... Знову постріл.
"Не дамся вам... Не дамся!.."
Сил уже не вистачає... Щось важке підкочується до' горла, здавлює, туманить голову...
"Невже упаду? Впаду? Тоді доженуть... Тоді вже мені не жити..." Страх жене Серьожу вперед, страх надає йому сили. Він переборює неймовірну втому, але відчуває, як дерев'яніють ноги, як перед очима з'являються світлі кола й хитається земля.
"Впаду... Мабуть, упаду зараз, бо нічим диха..."
Але перед очима вже завітна хвіртка. Не пам'ятає, як ударив у неї обома руками...
— Бабусю! Ба-бу-у...— І Серьожа впав, мов підкошений, на холодний і пухкий замет.
Не почула старенька того відчайдушно-благального крику. Вона сиділа все ще біля грубки, поклавши свої натруджені руки на коліна, і ждала з нетерпінням свого онука. Але онук чомусь довго не повертався, і це викликало в душі старенької тривогу й хвилювання.
"Невже трапилося нещастя? Невже його піймали?" — І це припущення війнуло холодом їй на серце, лягло пекучою журбою на душу.
Знову підійшла до шибок, даремно вдивляючись крізь них на вулицю. Нічого не видно й нічого, крім вітру, не чути. Шурхотить по шибках сніг, як і раніше, шумлять дерева, і раптом у темряві, в завірюсі гримає постріл. Наче хтось в груди вдарив стареньку.
— О господи! — перехрестилася вона до ікон, і стишилась, і вся заклякла від страху. "Хто стріляє? По кому стріляють? Може, мого Серьожі вже немає на світі? Чого ж я сиджу? Треба йти, треба шукати його... шукати..."
Тремтячими руками одягає кохтину, пов'язується хусткою, рушає до порога. Та ось двері розчиняються, і в них з'являється засніжений і якийсь зів'ялий онук.
— Бабусю,— сказав він втомлено й тихо,— вони женуться за мною.
Бабуся зрозуміла все. Нічого не говорячи, вона дмухнула на каганець і почала роздягати Серьожу, бо в нього так заклякли руки, що він сам навіть не зміг розв'язати кінців башлика.
Надворі все ще вихрів, кружляв і шарудів по шибках сухий сніг, а в хаті було тихо, затишно й тепло.
Червень, 1965 р.