Бабині казки

Страница 3 из 3

Антоненко-Давидович Борис

У маленькій хаті баби Олени всі пнулися за новими днями, і мені здається, що й сама баба Олена, якби їй не вічний клопіт усіх нагодувати, за всіх подбати, якось би й собі пошкандибала за новим часом, аби не відстати від своїх численних дітей. Вона лагідно дивилась і на Шевченка, і на Шмідта, а коли дядько Петро пришпилив унизу й листівку з портретом Карла Маркса, їй подобався й Маркс.

Я спитав її, показуючи пучкою на Шевченка:

— Це козак?

— Козак, козак! Доїж тільки борщику.

У Засуллі стояв загін черкесів, щоб охороняти поміщицькі маєтки в околиці. Баба Олена і їх називала чомусь козаками, а цього вже я ніяк не міг второпати.

Одного разу я бачив з вікна, як кілька черкесів на конях гнали кудись нагая ми до міста зв'язаних, збитих, уболочених селян. Мені стало шкода цих нещасних людей, які так скидалися на мого недригайлівського дядька Євлантія і його сусідів. Я сказав бабі Олені обурено:

— Які ж це, бабусю, козаки? Це, мабуть, татари або турки. Хіба ж козаки такі бувають?

— Всякі бувають... Ти, голубчику, краще не дивись на них. З'їж ось вареничків з черешнями та сметанкою.

Коли в мене виникали конфлікти з дядьками або з матір'ю і я починав комизитися, дарма що діло могло кінчитися ляпасами, баба Олена завжди казала мені примирливо:

— А ти підкорися, Борисику, підкорися, голуб'ятко! Тобі ж краще буде...

Я любив бабу Олену і скорявся. Одного разу я навіть поскаржився на бабу Олександру:

— Недригайлівська баба сердиться, бабусю, на мене, що я не по-нашому говорю...

— А ти їй скажи, голубчику, що-небудь по-мало-російському, то вона й не буде сердитися. Вона ж малороска, як і всі ми тут, от їй тому й хочеться так...

Я замислився. Мало-роска, мало-російський?.. Виходить, у Брянську багато російського, а в Недригайлові й Ромнах — мало. Чому?

Але й це питання розв'язав мені в Брянську батько:

— Ми — руські всі. А якщо для начальства — то одні хохли, а другі кацапи. А нам воно, сину, ні до чого, бо ми — робочі.

Якщо ні до чого, то хай так і буде! Я поклався на батьків авторитет і надовго відклав ці чудні нерозв'язані питання. І тільки коли-не-коли, згадавши далекий Недригайлів і померлу незабаром бабу Олександру, я згадував і її козаків, і ту огорожену рівчаками й валами гору, і ту останню пісню, яку баба Олександра заспівала разом з іншими дорослими, немовби на прощання:

Віє вітер, віє буйний,

Дуби нахиляє,

Сидить козак на мотилі

Та й вітру питає:

— Скажи, вітре, скажи, буйний,

— Де козацька доля?

Де фортуна, де надія,

Де козацька воля?

Йому вітер одвічає:

— Знаю, — каже, — знаю:

Твоя доля козацькая —

В зеленому гаю.

Лежить вона, затоптана

Сірими волами.

Крикнув козак та й заплакав

Дрібними сльозами...

Заплакав козак... Але на строгому, посіченому глибокими зморшками обличчі баби Олксандри я ніколи не бачив сліз — вона плакала, здавалося, тільки своїми казками та піснями, і вони будили в мені мішане почуття жалю, кривди й гарячої любові до чогось неусвідомленого ще, але такого великого й дорогого, за що не жаль і лситгя своє віддати...

Журні бабині очі дивилися тільки в минуле, але баба, і гадки не маючи про те, перекинула своїми піснями та казками немилому онукові хиткий місток від давньої давнини до недалекого майбутнього. І вже не їй випало побачити, як упав той ветхий старий світ, що держався богами, царями й панами, а на руїнах його постав "у народів вольних колі" і наш відроджений народ, що знайшов нарешті самого себе.

... Давно повмирали мої баби, гей і могил їхніх не знайдеш уже. Було й мені в жилі не раз — і на коні, і під конем. Та коли заходила крайня скрута, насувалося безголів'я, стискала безвихідь, до мене на раду приходили мої давно померлі баби. Лагідна, огрядна баба Олена звичайно умовляє мене завжди:

— Підкорися, Борисику, тобі ж краще буде!.

Я слухаю, але мовчу. Квола ж тілом та незламна духом баба Олександра нічого не каже, лиш суворо дивиться на мене з далечі віків і чекає. Тоді я зціплюю зуби і, як отой її останній козак у казці, кидаю в темну безвихідь:

— Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!..

1964р.