— Все гаразд, от тільки коли б не дощ... Хай йому всячина! — Сомко незадоволено махнув рукою.
— А чого це ти, Сімо, така бліда? — питав Андрій Васильович дружину.
— Нерви все...— відповідала Сіма, криючи од чоловіка, що вони з Сомком от уже три дні як не їдять хліба, зберігаючи хорому. їхнім заживком тепер була картопля, посолена селітрою. Добре, що хоч селітра залишилася між інших мінеральних добрив у станційній коморі.
Дощ лив два дні, і тільки на третій день проглянуло
сонце і звеселило всіх. Сіма ходила радісна, як несподівано обдарована дитина, її радувало і сонце, і чоловік, що вже проходив по кімнаті. Загроза ускладнень минула, і рана загоювалась.
Сомко знову навідався в село до знайомого селянина і, повернувшись, розповідав:
— Рябий нахваляється. "Я, каже, їм покажу стріляти... Не мають, каже, права в чоловіка стріляти..." Треба стерегтися...
Сомко щоночі ходив стерегти перехід через болото і повертався лише ранком, щоб упоратись із господарством та відпочинути.
— Андрію, ми сьогодні будемо обідати без хліба,— винувато сказала Сіма.
— Ну то що ж? Поїмо й картоплі,— спокійно відповів чоловік і допитливо подивився на дружину.
— А ти давно хліба не їла?
— Ні, як же ж...— несміливо одказала Сіма і зніяковіла. Вже з цього Андрій Васильович зрозумів, що останнім
часом годували хлібом тільки його. Недарма ж Сіма зробилася така прозора, а Сомко висох, як тараня, за останні два тижні.
"Для власної пихи жертвуєш людьми! — докоряв себе Андрій Васильович.— Ціною чужого життя виправдуєш себе і свою роботу..."
Хвиля сумнівів і вагання накотилася на нього знову й загрожувала перемогти його твердість.
"Чи не кинути все й тікати з цього жахливого місця?" — думав він і, коли Сіми не було, потихеньку зійшов униз і почвалав до дільниць.
Лугові дільниці вилискували під сонцем і радували батьківські очі Андрія Васильовича. От він нахилився над колосками авеніти і помацав їх здоровою рукою. В колосках відчулося зерно, і хвиля вагання розбилася об гранітну твердість Андрія Васильовича остаточно й назавжди.
Зірвавши колосок авеніти, він пішов до будинку і коло сходів зустрів Сіму. Вона помогла чоловікові зійти нагору і в кімнаті довго любовно розглядала колосок. Потім вона Допитливо подивилася у вічі чоловікові, і Андрій Васильович зрозумів це німе запитання.
— Якщо буде добра година, то позавтра можна буде зібрати насіння...
Сіма пожвавішала. Два дні — і мукам їхнім край!
Та надвечір розгулявся вітер і нагнав чорні дощові хмари, засмутивши всіх на станції. Сонце зайшло, і все навколо потонуло в бурявій темряві. Ліс загудів тисячами голосів, немов сили первісного хаосу намагалися розшматувати землю.
Сомко, впоравшись по господарству, прийшов нагору, і троє людей сиділи коло каганця й мовчки прислухалися до голосу бурі.
— Ну, я пішов,— устав Сомко і накинув рушницю на плече.
— Ви б посиділи вдома, хто в таку годину насмілиться прийти сюди? — сказала Сіма.
— Саме в таку годину найзручніше напасти. Сомко вийшов у пітьму до свого "секрету".
— Дощу не буде... Вітер розгонить хмари...— немов сам до себе промовив Андрій Васильович.
— Ми негайно ж поїдемо, як тільки зберемо насіння? Так же ж? — спитала Сіма. їй хотілося ще раз почути підтвердження цього.
Чоловік мотнув головою на знак згоди.
Поповзли довгі, мовчазні хвилини очікування невідомого. Надворі, не вгаваючи, лютувала буря, і під шум її Сіма, мрійливими очима дивлячись на світло каганця, тихо говорила.
— ...Мені здається ось тепер, ніби ми пливемо на кораблі, що втратив керму і вітрила... Нас кидає з хвилі на хвилю буряне море, а ми, не маючи змоги керувати кораблем, покладаємось на випадок... На щасливий випадок... А щасливих випадків так мало! — з жалем у голосі докінчила свою думку Сіма.
— Це не так, ми активно захищаємось,— відказав суворо Андрій Васильович,— а це значить, що ми не живемо надією на щасливий випадок. Для нас тепер може бути тільки одна надія — на власні сили. То тільки безвольні, слабодухі люди надіються на якийсь од них не залежний щасливий випадок!
Сіма винувато спустила очі. Тільки тепер, перед лицем смертельної небезпеки, вона впізнала справжнього Андрія, що крився од її очей і за пристойною зовнішністю, і за званням директора лугівничої станції.
Тільки тепер вона збагнула ту силу, що закладено в сухотні груди її чоловіка і якій вона, Сіма, не знаходила назви.
Раптом шум бурі перетявся якимось заглушеним вибухом, немов упало дерево, з тріском ламаючи сусідні дерева. Сіма й Андрій Васильович насторожилися. За першим
вибухом розітнулося ще кілька, і буря пошматувала їх на клапті. Сіма потушила каганця.
— Сідай коло вікна з моєю рушницею, а я з обрізом ляжу на балконі,— сказала вона.
— Кинь, я сам...
— Тобі не можна лягати, рана може відкритися знову! В Сіминому голосі забриніли нотки наказу, і вона мовчки
пішла з обрізом на балкон. Вітер рвав їй волосся і свистів у вухах. Сіма прислухалася.
Постріли потроху глухли в далині й незабаром зовсім затихли, чи то покриті шумом вітру, чи то справді там перестали стріляти.
Вона зайшла в кімнату й сіла коло столу, не кидаючи обріза.
— Що це таке? Чи Гриць почав стрілянину, чи то десь у другому місці стріляли?
— Я й сам не розберу. Буря так скажено шумить... У цей час у двері постукав Сомко. Він зустрів бандитів на
переході стріляниною, і вони повернули назад.
— Стріляли, сволочі, в мене, та я в окопі, мене не дістанеш! — усміхнувся Гриць, так ніби мова мовилася про якийсь безневинний жарт.
Наступний день хоч і був вітряний, та передбачення Андрія Васильовича справдилося — дощу не було. Овчарен-ко ходив веселий, повсякчас визираючи у вікно. Він майже зовсім вичуняв, і тільки рука на перев'язі нагадувала про рану. За обідом Сомко казав:
— Вітер прискорить визрівання насіння, особливо коли сонце не зрадить.
— Так, сонце хороше,— промовила Сіма і, підійшовши до вікна, вигукнула не своїм голосом: — Пожежа!
Андрій Васильович і Сомко підхопилися з місць і кинулися до вікна.
— Горить стайня!
В нестямі Сомко вибіг на балкон, і в цей момент кілька пострілів прогриміло з-за стайні. Кулі завищали, ударившись об цеглу, якою було обкладено балкон.