І коли струмки зневіри загрожували вже завалити гору його твердості, уяву заступала інша картина...
...Вони кидають сьогодні цю дичавину і їдуть до залізниці, захопивши своє убоге манаття... Другого ж дня селяни приженуть сюди череду і вщент витолочуть виплекані трави.
Восьми років роботи — як не було! Вісім найкращих молодих років праці — за хвилину вагання! Геть вагання!
У кволому тілі Овчаренковому прокинулись усі сили, що тисячоліттями гнали творців і будівників на подвиг, і ті сили перемогли. Він підвів голову й подивився Сімі у вічі. Тепер в його погляді була і ніжність до самовідданої жінки, і крицева незламана непохитність мужнього солдата.
— Ну, ми ще про це поговоримо,— сказав Андрій Васильович з лагідною посмішкою, і од цієї лагідної й щирої посмішки, першої за довгий час, Сімі стало тепло й радісно, немов вона знайшла щось рідне, давно загублене.
Сходячи вниз до лабораторії, Андрій Васильович відчув, що його душевний стан виразно відмінився. Непокій, що шарпав його місяцями, тривога, що ходила за ним, як тінь, худись о дійшли, а натомість стало усвідомлення небезпеки й урівноважена певність людини, якій нема чого вже брехати і вона може дозволити собі велику розкіш — говорити тільки правду.
З лабораторії Овчаренко пішов на дільниці оглянути авеніту. Він любовно гладив її колоски, намагаючись визначити ступінь стиглості зерна, коли почув за плечима голос Сомка:
— Що, Андрію Васильовичу, як?
— Днів з десять ще треба чекати, коли дощів не трапиться... А то й більше...
Уважно оглянувши траву, агрономи мовчки пішли до станційного дворища. Тільки в лабораторії, взявшись до роботи, Овчаренко заговорив:
— Як ви, Грицю, думаєте, вдень вони не нападуть?
— Яв тому певен... Вдень ми їх можемо пізнати, а цього вони бояться, бо невідомо, що буде завтра...
Знову замовкли. Тільки й чути було шелест паперу, що в нього закладають рослини для сушіння, та час од часу кашляв Овчаренко. Обидва упорядковували гербаріум та зразки трав, що ними закладено й столи, і полиці. Зразки стояли і просто в кутках, і на стінах, старанно примоцьовані дротом до картонних аркушів. Тут можна було побачити всю різноманітну безліч трав, що коло їхнього поліпшення працювала станція.
— Серафима Сергіївна одмовилася їхати сама...
— Чого?
— Каже, що без мене вона нікуди не поїде.
Ці слова Андрія Васильовича Сомко зрозумів як делікатний натяк.
— Що ж, Андрію Васильовичу, їдьте, а я залишусь тут,— сказав він просто.
— Не говоріть дурниць. Коли я поїду, то примушу й вас їхати... Бо коли б ви й залишилися, то з того ніякої користі не було б,— станцію без мене розграбують вже не бандити, а селяни... Ви ж розумієте, що моя скромна особа є стримувальним моментом...
Овчаренко говорив це небезпідставно. Він був майже з усіма селянами добре знайомий, і тому вони не могли зважитися на відвертий розгром немилої їм станції, що займала такий хороший шмат лугу. Сомкові цього не треба було й доводити, бо він добре знав, що досить поїхати звідси "начальникові", як станцію знищать серед білого дня.
— Серафима Сергіївна каже, що вона теж має зброю і може не згірш нас боротись...
— Це той дробовичок? — з посмішкою спитав Сомко.
— Атож...
В сторожкій тиші лабораторії чути було, як кожен з них глибоко зітхав, перериваючи біг своїх думок.
— А що, Андрію Васильовичу, чи не кинути нам усю цю музику, га? — викинув у словах свої сумніви Сомко і насторожено дивився на Овчаренка.
— Не можна, Грицю,— просто відказав Овчаренко.— Зберемо насіння авеніти і тоді на всі чотири вітри.
— А зберемо, слово чесне зберемо! — з молодечим захватом вигукнув Сомко, і йому стало сором за свої сумніви.
Вечір потроху обволікав синьою млою нагріті червневим сонцем дерева й розповзався довгими химерними тінями, вкриваючи луки тонкою повстю туману.
З далекої Болотівки розітнувся церковний дзвін і хряскнув у болоті між комишами тисячами брязкучих відлунків.
Сомко й Овчаренко вийшли з лабораторії. Сомко обійшов увесь двір і хазяйським оком оглянув його.
Він уже два роки працює на цій станції, і вона здається йому за щось своє й рідне. Так колись він доглядав батьківського господарства, та з того часу, як помер батько, а господарство пішло димом під ворожим обстрілом, він залишився сам-один на світі, і ця станція стала йому за рідну оселю.
Напоївши Буланого, Сомко пішов до Овчаренків і застав їх за жвавою розмовою.
— Це не вигадка, Сімо, Гриць сьогодні був у Болотівці на базарі і чув, як Рябий нахвалявся... Та от і Гриць!
— Ну, а селяни що? — спитала Сіма вже Гриця.
— Селяни мовчать, але, видимо, співчувають... Самі вони не підуть, а коли хто почне, ну тоді вже залюбки...
— А банда Рябого велика?
— Кажуть, чоловіка шість, не більше. Але ж на селі ніякої влади, і можна робити що завгодно...
Всі замислились і мовчали. Порушив мовчанку Сомко:
— Я оце думаю, що треба умовитись...
— Про віщо?
— Та щоб вартувати, а то ще ненароком наскочать...
По селах ще була каламутна селянська стихія, неприборкана державними нормами. Хвиля за хвилею проходили цим краєм озброєні ватаги, руйнуючи ті натяки на державну владу, що встановили, вірніше, намагалися встановити попередники. Десятки разів відбувалися зміни, і це привчило селян дивитися на всяку озброєну людину як на джерело державної влади, до того ж влади недовговічної. Село замкнуло коло своїх інтересів сільською околицею, і Боло-тівка, що була не гірша за інші села, мало цікавилася велетенською визвольною боротьбою, звернувши всю свою увагу на той клапоть лугу, що належав лугівничій станції. Чи буде він коли болотівським чи ні? І кому саме з того лугу наріжуть сіножать?
Знищити станцію селяни не наважалися, бо там сидів "хороший чоловік" Овчаренко, а от коли б злодюжка Рябий це зробив, то вони б не заперечували...
— Ви, Грицю, ночуєте сьогодні тут, а я піду вартувати... Пройти до нас з села можна тільки через Водяний Млин та стежкою вздовж дренажної канави, через Зелене болото... За тією стежкою і треба доглядати...
— Ні, сьогодні я піду. Там треба викопати секрета... Стріляти звідти не можна, щоб не догадалися і другий раз не пішли якимось іншим шляхом...