Ave Maria

Страница 5 из 7

Багряный Иван

Відкладала в ощадну скарбницю,
Щоб син її ріс — не конав,
Щоб розумний і сильний, мов з криці,
А про матір не чув і не знав…

У безсоннім чаду передрання
Вимивала слізьми копійки.
Щоб не видно позорищ,
страждання,
Щоб не видно — з чиєї руки.

ІХ

ПРОЛЕТІЛИ літа, як лелеки,
Як чайки на болоті в туман.
Син десь в приймах далеко-далеко,
Син студент, сирота… між дворян.

Ані звісточки, жадного слова,
Ні півслова за скільки часу…
Водинадцяте цвіт малиновий
Обліта на холодну росу.

Вже вона не Марія, а Мері —
Короева шантану "Ерос";
Закрутилась в шовках і лікері,
А шантан,
як будинок той — первий,
В ніч полудою сходить до рос.

НА "ЕРОС", як на медовий пряник,
Усе місто злетілось, вся знать:
Маклери,
спекулянти,
дворяни, —
Давніх римлян нові могікани —
Обдурити,
купить — а пізнать.
В кабінетах, в глухих кулуарах
Сходить соком гординя і жар,
Бо "Ерос" — це закон, бо у чарах
Радість всіх — від дворців до кошар.
Бо Ерос — це закон!.. Бо любов’ю,
Млосним пахом жіночих грудей,
Чоловічою плоттю і кров’ю
Спекульнеш,
vяк нічим і ніде.

ПІСЛЯ ОРГІЙ розпутної ночі
Голова у Марії — чавун,
І порожня, і широко очі
Фосфорять,
ніби сон наяву
Убачає, чи море безмежне
Розлилось в них жаги й пустоти,
Чи марою повстали й мятежать
На святинях
хрести…
і хрести…

А під боком полковницька пика:
На м’ясистому носі укус,
Із розкритого рота велика
Стьожка слини на сплутаний вус.

Тріпонулась Марія і "Ойру"
Припалила з свічі канделябр…
На картину "майора — героя"
Полилась позументова ряб.

ДНІ І НОЧІ, знов ночі і люди,
Немов чортове колесо, йдуть, —
У лікері, у спазмах, в облуді…
А до світу гудки не гудуть,
Не гризуть хоробливо турботи.
Обійшов десь обніжками сон,
Тільки верне,
так верне на рвоти,
Та жага десь,
отрута,
вогонь.

І кімната тепер не конура —
Голубий-голубий будуар;
У кутку старі пальми в зажурі,
У вікно виє модний бульвар.

МЕРІ П’ЯНА пригадує юність:
Як байстрям волочила жалі…
Найми…
фабрика…
…Манька-красуня…
Світ повій… кобелі — "королі".
І як промінь святий через морок:
Син —
манюнький,
а мати — вона…

І в вазон головою з докором,
Переповнена чадом вина.
…Ой, лю-лі-лю,
Дитино моя…
Полетіли гусинята
У чужі края,
Покинули матір…
Розпроклята я!
Ну не плач, не плач.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Твоя мамка — шансонетка,
Ніч крізь ніч не спить.
Люди вивчили "меньєтку",
Научили пить…

І ридання, як дощ на дорогу,
Як болото — на камінь шосе…
На навоену жовту підлогу
Впала пудреним, мокрим лицем.

ДНІ, ЯК ВИХОР, як шум "ТАРАНТЕЛІ".
Всі спішать, щоб "пожить" до могил.
У Марії "коханців" капела —
Р о з к у п и л и утому і біль.

Давній блиск і краса
(хоч і штучна,
бо не вернеш минулих очей), —
У шовках, серпантином окручена,
А жага,
мов отрута тече.

Камінці… декольте… діядеми…
Королева одвічних часів!
Ввита золотом втіхи емблема
І оголена
всюди і всім.

ДНІ МИНУЛІ укрилися пилом.
Не болить і ніщо не пече.
Розкарячився розум безсило
Перед диким розгулом ночей.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Х

ПРОЛІТАЮТЬ літа, як лелеки.
Вася з Васі зробивсь "Васильком", —
У містах на чужині далекій —
У дворянській сім’ї приймаком.

Білі лиця — що в княжого сина
І повадка — що в чистих дворян…
"То — збалована щастям дитина", —
Мовляв двірник, старий Валер’ян.

Васильком — так красуня прозвала,
Інститутка — дочка буржуя,
Коли в кучерях брови купала
І в коханні роняла слова.

ВИЇЗДИЛИ улітку на хутір,
У степи. Там васильки до ніг
Клонять голову.
В шовковім хутрі
Синь цвіте…
Ні утоми, ні скрути…
Повертали, як випаде сніг.

ЗАЛИШИЛОСЯ іспити скласти
І одержать жаданий диплом, —
Та Василь бере книжку не часто
І не хилить чола над столом.

Бо у пані — ні жодного сина,
Ані дочки.
А гроші, як маг.
Ну, навіщо згинать свою спину
І марати ваґони "бумаг".

Гроші — маг (цей божок для хрещених):
Куплять щастя, обійдуть закон.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Восени маєш назву — "учений"
І пряму путьову за кордон.

Пан директор вже надто ласкавий:
Кілька сот — й первокласний диплом…

Васильок не корпить, не лукавить
І не клонить чола над столом.

ФРАК АНГЛІЙСЬКИЙ і тросточка — Денді…
Пані сином названим зове, —
Хоч у жилах там кров перебенді,
То не знають.
І на око криве
Накладає поважно лорнета,
Розглядає:
"І звідки узявсь?
Чисто князь. Стан немов у корнета.
Не любити такого ніззя". —
Хоч своїх не судилось доп’ясти,
Не зуміла — в розпусті спливли, —
Божа воля…
Коханку до масти
Сину сучить.
Пливе на бали;
І у себе — на тиждень по двічі
Собирається молоді цвіт…
"Син" не встиг ще й літа перелічить,
А у нього коханки аж дві.
Що одна — то Олена, купчиха,
Інститутка — дочка буржуя,
А друга — просто так, для потіхи, —
Там жагуча,
як срібло, жива.

ОДЦВІТАЄ шістнадцяте літо;
Не затьмарили скарги і жаль.
Але раз чимось спокій розбито,
Мов шаленим ударом ножа.

У речах трапив книги з "приюта",
А у книгах…
манюнький дукат.
Пішли вихором спогади спутані.
…Це та скорбна і мила рука…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Часто:
втома на скроні натисне
І забіг би, коли б куди знав.
Образ давній такий, ще з колиски,
Вирина…
Ось з’явився і став…
Наступає п’ятою на душу
Біль загадки, не зводить очей.
І проходять неділі, не зрушить
Сон утоми безсонних ночей.