Звісно, його клієнт рішуче просувався вперед, та він діяв за законами ділового життя, що він і сам раз у раз наголошував; звісно, він залюбки вбив би свого шефа, чого тільки подумки не уявиш, чого тільки подумки не зробиш, але ж тільки подумки, ніякої дії не було, і говорити про неї не можна,
Це ж абсурд, а ще більший абсурд — те, що його клієнт тепер сам повірив, нібито вчинив убивство; крім автомобільної аварії, він зазнав, сказати б, ще й аварії духовної, і тому він, захисник, пропонує виправдати Альфредо Трапса і т. д. і т. д.
Головного представника щодалі дужче злостив цей серпанок зичливості, яким захисник огортав його гарний злочин, і той злочин розпливався, спотворювався, ставав нереальним, примарним, якимсь продуктом атмосферного тиску. Трапс почував, що його недооцінюють, і, тільки-но захисник кінчив говорити, зажадав слова. Підвівшись із ще одним шматком торта в правій руці й з чаркою "Рофіньяку" в лівій, він обурено пояснив, що хоче, перш як дійдеться до вироку, ще раз усіх запевнити: він згоден із прокуроровим словом — тут на очі йому набігли сльози,— то було вбивство, свідоме вбивство, тепер він це збагнув, а захисників виступ, навпаки, глибоко розчарував, ба навіть вжахнув його, а він же сподівався, що саме захисник його найкраще збагне, він мав право сподіватися, а тепер він просить вироку, навіть більше — просить кари, не з улесливості, а просить піднесено, бо тільки цієї ночі йому відкрилося, що означає жити справжнім життям (тут наш добрий сміливець заплутався), на що й потрібні були високі ідеї правосуддя, провини й кари, наче ті хімічні елементи й сполуки, з яких створена його штучна тканина, якщо вже брати приклад з його діяльності. Усвідомивши це, він наче вдруге народився на світ, тільки йому бракує слів поза його фахом, нехай йому дарують, тож він навряд чи висловить те, що лежить йому на серці, — принаймні слово "народився" не вповні передає те щастя, що, наче могутній буревій, пойняло його, закрутило, розбурхало.
Таким чином дійшло до вироку,— оголосив його маленький, теж п'яний як чіп суддя під регіт, вереск, радісні вигуки й потуги на спів (пан Піле), оголосив на превелику силу, не тільки через те, що виліз на рояль у кутку, чи радше вліз у рояль, бо він перед тим відкрив його,— але й мова вперто йому опиналася. Він перечіпався через слова, калічив їх чи ковтав, починав речення, але не міг з ними впоратися, приточував їх до інших, значення яких він давно забув, та загалом перебіг його думок ще можна було збагнути. Суддя почав з питання, хто ж має слушність — прокурор чи захисник; чи Трапс вчинив один із найвизначніших злочинів століття, чи він не винен. Жодного з цих двох поглядів він не може цілком підтримати. Справді, прокурорів допит був не до снаги Трапсові, як слушно завважив захисник, і через це він погодився на багато чого такого, що, властиво, відбувалося зовсім інакше, але знову ж таки він убив, хоч і без диявольського наміру, ні, він убив тільки через нерозважливість, що притаманна тому світові, у якому він живе й діє як головний представник фірми "Гефестон". Він убив, бо для нього найприродніше — приперти когось до стіни, пропхатися наперед, а там або пан, або пропав. У світі, де любий Альфредо гасав на своєму "студебекері", з ним нічого не сталося б, нічого не могло б статися, та він був такий ласкавий, що завітав до них, до їхньої тихої білої вілли (на цьому слові погляд у судді затьмарився, і він провадив далі під радісне хлипання, раз у раз уриваючи собі мову, бо розчулено й неймовірно голосно чхав, тоді його маленька голова щезала в здоровенній хусточці, і це викликало все дужчий регіт слухачів), до чотирьох старих чоловіків, що осяяли його життя чистим променем правосуддя, яке, правда, має дивні риси, він це знає, знає, знає, це глузливо промовляють четверо помережаних зморшками облич; воно відбивається в моноклі старого прокурора, в пенсне огрядного захисника, посміхається беззубим ротом п'яного судді, що вже трохи затикається, спалахує рожевим полиском на лисині відставного ката (слухачі нетерпляче уривають це красномовство: "Вирок, вирок!"), це гротескне, примхливе, пенсійне, але саме те правосуддя (всі влад: "Вирок, вирок!"), ім'ям якого він присуджує їхнього найкращого, найлюбішого Альфредо Трапса до смертної кари (прокурор, захисник, кат і Сімона: "Браво, браво!", а Трапс, розчулено схлипуючи: "Дякую, любий судде, дякую!"), хоча юридично вирок обгрунтований тільки щирим зізнанням самого підсудного. Врешті, це найважливіше. Тож він радий оголосити вирок, беззастережно прийнятий підсудним; людська гідність не потребує нічиєї ласки, нехай же їхній шановний гість і друг радісно зустріне увінчання свого вбивства, що, як він сподівається, відбудеться за обставин не менш приємних, ніж саме вбивство. Те, що в міщанина, в пересічної людини виявляється випадково, через якусь лиховину чи неминучість природних явищ, через хворобу, через тромбофлебіт чи злоякісну пухлину, тут постає як необхідність, як моральний наслідок, тільки тут життя послідовно перевтілюється у витвір мистецтва, виявляється людська трагедія, спалахує в яскравому світлі, набуває бездоганної форми і завершується (слухачі: "Кінчай! Кінчай!"); так, можна з певністю сказати: тільки в акті оголошення вироку, що перетворює оскарженого на засудженого, відбувається посвята в лицарів правосуддя, немає нічого вищого, шляхетнішого, величнішого, ніж засудження людини на кару. І ось воно сталося. Трапс, цей, либонь, не зовсім законний щасливець — бо, власне, тут можлива тільки умовна смертна кара, але він не хоче брати цього до уваги, щоб не викликати розчарування в їхнього любого друга,— одне слово, Альфредо став тепер рівний їм і гідний бути прийнятим до їхньої колегії як чудовий гравець і т. ін. (Слухачі: "Шампанського!")
Вечір досяг апогею. Шампанське пінилося, ніщо не затьмарювало все гучніших веселощів гравців, що почувались як брати, навіть захисника втягли в сіті приязні. Свічки догоряли, якісь уже згасли, за вікном — перший подих ранку, збляклі зірки, прохолода, роса і передчуття далекого сонячного сходу.