— Нічого дивного, — пояснив Паганель. — Так остров'яни виготовляють кокосове вино: сік з пальми в горіховій шкаралупі скисає, бродить — і от маєте п'янкий трунок.
23 лютого, субота. Сьогодні на острові пожвавлення. Один із вождів-ораторів женить сина. Хлопцеві років сімнадцять, наречена — ще молодша. Жених — шукач перлин. Ми з ним двічі ходили до лагуни, де він пірнав на чималу глибину. Але жодного разу нічого не знайшов: підняті з морського дна черепашки були без перлин.
Тубільний виселок сповнився нині криками, піснями. Галасували, чогось вимагали — ніхто з нас до пуття так і не зрозумів, чого саме.
Увечері в хижці нареченої відбулась гулянка. Пили кокосове вино, гостей пригощали різними острівними стравами — запеченими бананами, сирою рибою, супом із черв'яків.
Ми сиділи серед родичів жениха, лише Мотовило і Солоний потрапили в почет нареченої. Звати її Мата. Гарненьке дівча! До її дружки, Поко, Мотовило женихався увесь вечір, а танцював з нею Солоний. Ось таке!
Крім того, на цьому весіллі ледве не згуляли ще одне весілля.
Пригода трапилась із Солоним.
Він пішов танцювати з Поко. Коли запросив до танцю, дівчина наділа йому на шию вінок.
Танцювали довго — з годину, може. І хулу-хулу, їхній, полінезійський танок, і нашого гопака.
Солоному набрид вінок. Він, як хомут, намуляв йому потилицю. От Василько й віддав його своїй красуні — Поко. Боже, що тут скоїлось! Як угледів це її батько, один з вождів острова, як почав: женись на Поко, та й годі! Такий, себто, у них звичай: якщо повертаєш дівчині подарований нею вінок, неодмінно треба одружуватись. Ну, ми сяк-так владнали той конфлікт, а Мотовило сказав:
— Шкода, наш Солоний міг би стати вождем.
Весілля скінчилось аж на третій день.
Юна полінезійка Поко, яку пророчили мені за дружину, була чарівна.
Розділ двадцятий
ШУКАЧІ ПЕРЛИН
— Ну, як? — запитав у мене Окань, коли була дочитана остання сторінка щоденника.
— Люкс-торпеда, колего! — відповів я улюбленими слівцями Мотовила й Адама Варфоломійовича. — Наталка тебе немарно прозвала літописцем — ти вартий цього ймення: все до дрібниць занотував. Навіть того, як мене хотіли женити, не забув згадати.
— Таке не забувається, — глибокодумно зауважив мій тезко. — Тобі цього, може, не зрозуміти. А це ж — екзотика! Стривай, — додав він піднесено, — я ще напишу поему.
— І назви її, — порадив Мотовило, — "Парочка — українець Василь Солоний і полінезійка Поко-Одарочка". Уявляю, — звернувся він до мене, — аби ти, Солоний, одружився з Поко!
— Що ж, — відповів я. — Дівчина вона, хоч з личка воду пий, гарна.
— Гарна — сам бачив, не сліпий! — роздратовано кинув Мотовило, пригадавши, мабуть, як я на танцях відбив у нього полінезійку. — Та от тебе в ролі тубільного вождя не уявляю.
"Дурна розмова!" — подумав я. Бо навіть у думках не припускав, що можна в чужому краю женитися. Це що — жарти? Якісь вони — що Окань, що Мотовило — несерйозні. Їм аби екзотика та дурощі. А може, удають таких — дідько їх збагне!
… Так ми жили на Матіа, серед гостинних і доброзичливих остров'ян. Ловили рибу, збирали Адаму Варфоломійовичу гербарій, допомагали тубільцям заготовляти копру.
От і нині вернулися з кокосового гаю.
Всенький день зносили до лагуни горіхи. Тубільці розколювали їх ножем навпіл, а ми, як і вчив Теарікі, складали в купу, випуклим боком до неба.
Коли припустить дощ, вода по них стече, а м'якушка-копра підсохне. Тоді нею наб'ють лантухи і поставлять під навіс, аж поки й не прийде з Таїті шхуна.
Такий тут, як ми зрозуміли, розподіл обов'язків: остров'яни трудяться, а плоди їхньої праці привласнюють білі скупники й міняйли.
Вони привозять на Туамако різні господарські дрібнички, цукерки, тютюн — мізерна, жалюгідна винагорода за нелегкий труд! Бо спробуй отак щоразу видряпатися на карколомну висоту, під пальмове віяло. Від рання до смеркання колоти, не розгинаючись, горіхи. Тіло від утоми ніби налите свинцем. Стомлено бредуть остров'яни додому. В поселенні багато калік, інвалідів, здебільшого серед молодих, яким не минуло й двадцяти.
От вам, шановні, й екзотика! Навіть Теарікі, який вважається вождем, — гне спину на білих, а сам злидарює.
Як могли, допомагали ми полінезійцям. І вони гідно оцінили наше старання: кожен запрошував у гості, пригощав, хто чим міг. Помітивши, що нас цікавлять черепашки, приносили їх, повертаючись із риболовлі.
З першого дня, за наказом вождя, нас поселили в хижці для гостей. Лише Наташа жила у своєї подружки Туа.
Ми спали на долівці покотом. Стінні циновки на ніч опускали, і дощ, линувши вдосвіта, дрібно й настирливо барабанив, ніби просився до гурту, — але підлоги не запліскував.
Збігали дні, плинули невпинно, та "Буревісник" не з'являвся. Шхуна не приходила теж, дарма що копра вже підмокла і починала псуватись.
— Перекажіть ще раз, Адаме Варфоломійовичу, наше прохання вождю, — мовив боцман. — Спитайте, якщо можливо, нехай переправить на західні острови, до решти наших людей.
— Я вже говорив з ним, — відповів природознавець. — Теарікі погодився перевезти, але не раніше, ніж через тиждень, коли почнеться сезон збору перлівниць і нирців треба буде відвозити на сусідній острів.
Всю ніч блискавки краяли небо. В захмар'ї — здавалось, прибій з місця на місце перекочує тяжкі валуни, — глухо озивався грім, і лив густий, нескінченний дощ.
Над ранок гроза вщухла.
Навіть боцман, який звик прокидатися разом з півнями, солодко спав, поринувши в щасливі сновидіння.
— Попаа! Попаа! — вчулося знадвору, і об циновку вдарилось кинуте кимось коралове кришиво. Ми прокинулись.
Біля хижки стояв наш знайомий — син вождя, в якого недавно гуляли на весіллі, і всіх запрошував до лагуни.
Від учорашнього похмурого дня, коли огидними потворами на острів з океану наповзали хмари, а повітря, напоєне випарами джунглів, розпирало груди й гнітило млостю, — не залишилось і згадки. Навпаки, природа торжествувала. Густо всіяні райдужними дощовими краплинками — добрий чародій розсипав перли та діаманти, — полум'яніли кармінні, цитринові, лілові квіти, всі оті тропічні дива: хібіскуси, плумерії, орхідеї, барви яких приворожують зір, а розхлюпані несміливим бризом пахощі п'янять серце, владно проникаючи в щонайменші пори вашого тіла.