Я вернуся, серденько, восени,
як упаде листячко з калини.
Немов і сама пісня хотіла вирватись із безпросвітньої вічної журби народу й вдарити об землю тим лихом-журбою. Але кінець цієї пісні баба, попри все, виводила сумним, мінорним речитативом:
А як жито зацвіло.
Прийшла звістка у село:
Не вертатись вже додому козаку —
Заснув в степу він, сердега, довіку...
Баба сама підпадала під враження проспіваної пісні й, доспівавши останні слова, журно зітхала й проказувала до нас, немов пояснюючи:
— Заснув отож козак довіку, в бою поліг...
Рідко бувало, щоб після цього баба не переводила мову на давнину — про козаків, татар, польську шляхту... І оповідала те все не з книжок, яких ніколи не читала, а з народних уст, як дійшло воно до неї з діда-прадіда.
Одного вечора, невдовзі після того, як ми з дорослими їздили за Сулу на городище в неділю погуляти, баба розповіла таке:
— А то ще було швед проз наш Недригайлів проходив. Так тоді всі люди в Недригайлові заповзялися вмерти, а не пустити сюди ворога. Отож тоді на тій горі, де городище, і облягли наших козаченьків вороги звідусіль та й ну ж їх воювати. Бились козаки день, бились другий, а на третій невдержка в них вийшла: пороху не стало. Не стало, значить, у них пороху, поламалися списи, шаблі козацькі пощербились, а вони все б'ються. Билися навкулачки, гроші ворогові межи очі кидали, а не піддалися! Так усі там і погинули до одного...— закінчила баба свою сумну розповідь, а потім по-діловому додала: — Воно й досі на дні Сули під тою горою козацькі барила з золотом лежать, тільки ж нема кому їх дістати відтіля...— і, зітхнувши, невдоволено буркотіла: — Тепер і люди пішли все миршаві та ледачі, куди їм там лізти кладу козацького шукати!
Мене мало цікавило золото на дні Сули, а от завзятість козаків захопила, і мені хотілось уточнити не зовсім ясну бабину розповідь:
— А з ким же, бабусю, билися тоді козаки?
— Як — з ким? Звісно, з ворогом, дурний!
Баба починала сердитися на мою допитливість. їй самій було байдуже, з ким саме ото билися козаки, головне; що бились і загинули. Однак бабина відповідь не вичерпувала цілої низки питань, що враз постали передо мною, і я замислився.
Перед моїми очима знову стояла та гора з обсипаними валами, з зарослими травою й терном ровами, де в неділю ми, дітлахи, бігали, ганяючись одне за одним. Ось і урвище, над Сулою, відкіля, мабуть, кидали козаки барила з золотом, ось і галявина, оточена старими дубами, де билися з ворогами козаки, а посеред галявини стоїть високий гіллястий клен. Під ним сидить на траві дядько Євлантій, журно звісивши голову, співає напідпитку густим басом:
Рости, рости ти, клен-древо.
Рости вгору високо,
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко...
Дядькові Євлантію підтягає, хтозна-де взявшись, швидкий до горілки Степан. Той самий, якого панський бугай у живіт буцнув. Він співає без особливого піднесення, як у церкві, сподіваючись, видимо, що і його почастують горілкою, а через те — на чийому возі їдеш, того й пісню співай. Зате дядько Євлантій так розчулився, що на останніх словах голос йому затремтів, ладний ось-ось зірватися на плач, немовби сам дядько Євлантій брав участь у тому похороні й досі не може забути безіменного козацького отамана.
Від усього цього бабина легенда набирає реальних рис, сплітається з дійсністю. Не інакше як під тим "кленом-древом" поховали козаки свого отамана, тільки клен росте й досі, а козаків вже давно нема. Невже вони так і перевелися всі?..
Коли діти розійшлись, я тихо підійшов до баби Олександри й несміливо спитав:
— А дядько Євлантій і дядько Степан — козаки?
— І скаже ж таке! — здивувалась баба з мого недоумства.— Козаки були, та збули, а це просто — дядьки, або хохли, чи хлібороби, сказать...
Я одійшов і замислився. Були, та збули... Невже так-таки й перевелися всі козаки?
Ні, не всі! Іншим разом баба Олександра розповіла таке:
— Вертався якорь один козак з бою. Всі товариші його полягли, а він один-однісінький вийшов живий з того бойовища, та й то з бідою. Рушницю-гаківницю вороги забрали, шаблю гостру з рук йому вибили, самий тільки спис надломлений у козака лишився. Їде він, зранений, потомлений, зажурений, на списа голівоньку хилить, коник вороненький під ним на передні ноги припадає, всилу йде, а тут уже й вечір заходить. Треба козакові спочити й коня попасти. Під'їхав він до діброви, шапочку скинув, низенько вклонився: "Добрий вечір, зелена діброво! Переночуй хоч ніченьку мене, козака молодого". А діброва йому: "Не переночую, бо вже на твою голівоньку буйную ворогів чую".
Поїхав козак далі та до байраку звертається: "Добрий вечір тобі, зелений байраче! Переночуй хоч ніченьку ти волю козачу!". А байрак йому одвіт дає: "Не переночую, бо жаль мені буде, вже ж про тебе, козаченьку, вороги питають, щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають...".
Повернув козак до гаю, та тільки ж і там вороги на нього чигають. І нема йому, нетязі, ні дороги, ні повороту — сама смерть навколо. Стрепенувся тоді козак, стиснув рукою списа, та як крикне, аж луна пішла гаєм: "Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!".
Шапку на чоло насунув, списа наставив та й помчав до гаю...
У роменської баби Олени все не так, як у недригайлівської. У кімнаті на стіні обабіч дзиґарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя й Петра — недавніх полтавських бурсаків, а тепер студентів Харківського університету. Дядько Василь говорив українською мовою, раз у раз вставляючи у фрази "позаяк", і наспівував "Шалійте, шалійте, скажені кати"; молодший дядько, Петро, любив сперечатися за демократію і пролетаріат і більше подобав співати "Варшавянку". Дядько Василь замислено поглядав на Тараса в шапці; кумиром же дядька Петра був лейтенант Шмідт. Проте це не заважало братам жити дружно. Дядько Василь добрав навіть способу посидіти місяць у харківській тюрмі за політику, чому нишком заздрив дядько Петро, який при всьому своєму словесному запалі чомусь ніяк не міг туди потрапити. Мабуть, доморосла політика моїх роменських дядьків не дуже бентежила поліцію, і вона не турбувалася за них. І справді, коли згодом дядьки покінчали університет, вони стали тихими педагогами.