"Товаришу!" Ось звідки, по суті, почалось його свідоме життя. Саме відтоді й потягло його владно з Вітрової Балки в широкий світ. У Луганську працював на заводі більше року,— звільнили після забастовки протесту проти Ленського розстрілу . Безробіття. Куди тільки не заносила його потім зрадлива доля. Увесь Південь утрьох, з Петром та Миколою (теж луганчанами), з'їздили та піхтурою сходили. Перебиваючись так-сяк на випадкових роботах: де — вантажником, де — носильником. Без кутка свого, по нічліжках валяючись. Скільки за ці роки доріг ісходжено в юрбі отаких-о ж, як і сам, гольтіпак-безробітних. Аж поки... Але на цьому і звалив його сон — на якомусь привалі, в старому ожереді в степу, під холодними осінніми зорями.
XXIII
...Але спав Артем недовго, прокинувся раптом серед ночі від різкого болю в руці: саме цією, лівою рукою так міцно пригорнув він до себе... синашку. Закусивши губу від болю, він, як дитину, хитав на грудях у себе вражену руку, поки не стих біль. Але як тільки біль стих у руці, дужче заболіло, занило серце в невимовній тузі. Він намацав у темряві портсигар і закурив. Навмисне не старався робити це тихо: може-та-ки, Василь Іванович прокинеться! Прислухався — ні, Кузнецов міцно спав, чути було його глибоке, рівне дихання. Артем викурив цигарку, ще полежав, усяко намагаючись одвернути свої думки, розвіяти сон, і все ніяк не міг. Серце нило чимдалі дужче. І не втримався, врешті, Артем. Перевернувся на бік і рукою злегенька торкнув за плече Кузнецова. Той одразу прокинувся.
— Що таке?
— Та...— нічого такого,—ніяково відповів Артем.— Спокійно поки що.
— А чого розбудив? Хропів, може?
— Та... нічого. Трохи,— ніяково відповів Артем.
— Ну, вибач,— сказав Кузнецов, перевертаючись на другий бік.— Засинай тепер сміливо.— Відчувалось, що посміхнувся в вуси.— Тепер уже постараюсь пильніше себе у сні контролювати.
Кілька хвилин в кімнаті панувала тиша. Раптом Артем сказав шепотом:
— Василю Івановичу, не спиш іще?
— Ні, не сплю.
— А це я збрехав тобі, що ти хропів. Розбудив я тебе не тому.
— А чому? — настороживсь Кузнецов.
— Чи повіриш, ну просто — невтерпіж! Отака туга облягла.
— А що трапилось?
— Та от... все тобі розповім.
І знову тиша залягла в кімнаті. Лише цокали ходики на стіні. Хвилина минула в мовчанці. Потім, на цей раз уже Кузнецов не витерпів:
— Ну, чого ж мовчиш? Де ж твоя розповідь? Але Артем навіть після цього не одразу заговорив.
— Василю Івановичу,— через хвилину якусь обізвався він,— а скажи, тільки поклавши руку на серце... Це дуже важливо для мене. Кілька днів уже борсаюся в цьому питанні.
— А що тобі сказати?
— Ось, для прикладу, є в тебе найменшенька твоя, Ва-силинка. Яке почуття в тебе до неї?
— А чого це тобі Василинка моя згадалась? — здивувався Кузнецов.— Та ще отак раптом серед ночі?
— Та от згадалась,— ухилився од відповіді Артем.— І це дуже потрібно мені знати. Скажи, ти її любиш отак само, як і тих, старших?
— Ну, а то ж як?
— Чи, може, якось інакше?
— А чого б же це?
— Та ти ж її ще і в вічі не бачив. Бо народилась, як ти вже пішов на війну. А звідки любов походить у батька до своєї дитини? Бо росте на очах. День у день бачиш її, горнеться до тебе, і ти її пестиш. Уму-розуму вчиш. Це я дуже добре розумію. Своє дитинство пригадую, батька свого покійного. Як я любив його! І він мене дуже любив. І це зрозуміло мені. А ось коли не бачив дитини своєї ще ніколи? Тут нічого ж цього ще нема. Сама лише — плоть і кров. Так це ж і в тварин так! Неправда, скажеш?
"Он воно що",— подумав Кузнецов і мовчав, силкуючись зрозуміти хід думок Артема, збагнути зв'язок розмови про Василинку з його, як він сказав, тугою.
— Ну що ж... Спасибі й за те,— жартома сказав Кузнецов,— спасибі, що хоч не скотиною назвав, а тільки твариною. Дійсно, варто було заради цього серед ночі будити!
Артем рвучко повернувся до нього, навіть вразив руку.
— Василю Ивановичу, ти мене не так зрозумів. Ти вибач за мій дубовий язик. Зовсім не про тебе я. Я взагалі говорю.
— А хоч і взагалі, все одно дурний ти, Артеме! Та хіба ж любов у батька-матері до своєї дитини походить од звички, від ласки до неї? Якраз навпаки. Це приходить уже потім,— і ласка, і звичка. А починається любов не з цього.
— Аз чого?
— Ти от, Артеме, думаючи зараз про свою, про вашу,— поправився він,— майбутню дитину, все кажеш: "Мій, мій". Алхімік ти! Знаєш, що це таке?
— Ну а чого ж! Це — котрі свинець у золото думали перетворити за допомогою хімії. Та "еліксир життя" якийсь видобути.
— Не тільки це. Були серед них і такі "мудрі", що навіть живу людину у скляній колбі за допомогою хімії хотіли видобути. Уже й охрестили її. Ім'я якесь те чудне, латинське. "Гомункулюс" чи щось вроді цього. Отакий чисто і ти оце зараз — алхімік! "Мій",— кажеш. Але ж це невірно. Хіба ж він тільки твій? Адже це дитина твоя і твоєї любимої. Це, так би мовити, іменно ваша любов з нею, ваші радості, мрії втілені в цьому маленькому живому тільці. Тим-то воно таке і дороге вам. А бачив чи не бачив іще — це не так уже й важливо. Але це один корінь. А другий корінь, який живить батьківську любов, це почуття величезної відповідальності за дитину. І перед ним самим, і перед суспільством, в якому йому доведеться жити. Он воно що. Зрозуміло тобі це?
— Авжеж. Але знову-таки я тебе спитаю. Це — зараз так. Тимчасово, так би мовити.
— Тобто як це "тимчасово"?
— Та отак. Адже не завжди була сім'я. От, скажімо, було таке в історії — дородовий період, первісний комунізм. Але це — в минулому. Це для нас не приклад. А от цікаво, як воно в майбутньому комунізмі буде?
— На це я тобі, Артеме, відповім так: не ворожка я. Ні на картах, ні на бобах ворожити не вмію. І не буду. Та й не потрібно це нам. З нас цілком досить і того, що ми знаємо про комунізм з певністю. Що таке комунізм? Ти тільки вдумайся, Артюшо! Вперше на нашій планеті це — життя, воістину достойне людини. Розквіт життя. Суспільних класів уже нема. Кордонів у теперішньому розумінні з погранзаставами між державами нема. Увесь світ — братні республіки. Дуже високо розвинена промисловість, достаток благ земних. Звичайно, і тоді не буде молочних рік, що текли б самі собою. Достаток — це продукт людської праці. Але праця при комунізмі вільна, невиснажлива, радісна. Дуже висока культура. Люди при комунізмі, не знаю — діти наші, ні, ймовірніше уже онуки, правнуки наші,— будуть значно розумніші і кращі за нас А якщо це так, не думаю, Артеме, що так уже треба нам з тобою зараз голови над цим ламати, рецепти для них складати,— як їм жити, як любити, як дітей ростити. Самі додумаються. А в нас із тобою і невідкладніших справ вистачає.