Лягаючи спати, хазяйка закутала теплою хусткою чайник, щоб не прохолов. Але Кузнецов не захотів вечеряти. Вона ж заздалегідь постелила обом: Артемові на ліжку Михайла, як і вчора (сам Михайло пішов на нічну зміну), а "новенькому" — на підлозі, рядом з ліжком. Так і полягали. Артем, правда, намагався:
— Василю Івановичу, ти ляж на ліжко.
Кузнецов був років на десять старший за Артема, і хоч вони були на "ти", але звертався до нього Артем з поваги — на ім'я, по батькові.
— А хіба це ліжко? Це ж — госпітальна койка,— сказав Кузнецов.— Як рука? Кістка ціла?
— Здається.
— Мирослава Наумівна хотіла прийти, щоб оглянути. Але я застеріг: можна таких гостей непроханих за собою привести! Та й потім, у вас же там, у селі, лікарня є.
— А при чому тут село?
Кузнецов мовчки скинув чоботи, але роздягатися не став. Наган поклав під подушку і Артема спитав, чи напохваті його зброя. І лише тоді, коли погасили лампу і лягли, відповів Артемові:
— При чому тут село, питаєш? Не можна тобі, Артеме, залишатися тепер у Славгороді. Хоч на час треба кудись виїхати. Ми так з Федором Івановичем і вирішили. Допік ти їм здорово! Попадеш до них у лапи (хіба тут убережешся!), не виприснеш!
Артем признався, що він і сам думав про те, щоб виїхати з Славгорода. Бо правда, що це за життя, коли змушений ховатися? Думав у Харків подаватись. Оце бачився там зі своїми товаришами по заводу. Всі в Червоній гвардії. Звали до себе. Кузнецов став заперечувати. Нема чого робити йому з одною рукою в Червоній гвардії. А в селі не тільки підлікувався б,— чув же, що розповідала мати!
— Непочатий край роботи для нас на селі. Отож лікувався б, а разом і діло б робив. Мати завтра піде на базар шукати попутників, щоб саньми, а не поїздом із міста тобі виїхати. Менший риск.
— А як ти, Василю Івановичу, із зброєю думаєш? Всієї, сподіваюсь, не забереш у батальйон.
— Ні, не заберу.
— Ми тут з хлопцями про це вже говорили.
— Ну, і що ж вирішили?
— По-братськи — пополам. Бо хоч зброя, власне кажучи, і твоя...
— Яка вона моя! Зброя — це така штука, що коли з рук її випустиш, то вже вона не твоя. Та не в цьому справа: важко вивезти, не варт рискувати. Нам вона не менше потрібна: патронний завод, міст.
— А що міст?
— Треба, Артеме, і вперед дивитись. Сам сапер — знаєш, що таке міст. Та ще через таку ріку, як Дніпро!
— Куди ж ти думаєш з батальйоном подаватись?
— Дав телеграму в Харків, просто з'їздові: чекаю наказу на станції Ромодан.
— Але ж погано без зброї!
— Один клинок козацький для початку вже є. Добудуть, бісові діти! Ось я поїду, я їм холоду нажену!
— А коли ж ти думаєш на Ромодан?
— Думав, завтра, та не вдасться: не вправились. Перенесли похорон Тесленка на післязавтра.
— От уже і похорон! — журно сказав Артем і якийсь час мовчав. Раптом він навіть сів на постелі.— А тільки минулої ночі я ж розмовляв з ним. Наче зараз іще відчуваю свою руку з його руці. "Щасти вам!" Потім обняв за плечі і питає: "А на душі як? Все в порядку? Ти не думай про смерть. Ти про :киття думай!"
— Отак Тесленко й помер. Не про смерть, а про життя ду* мав.— Кузнецов помовчав трохи і додав:— За обшлагом рукава шинелі знайшли рекомендацію в партію. На Романа Бе-зуглого. На півслові обірвана. Може, якраз коли писав, почув тупіт чобіт на сходах...
"Цок-цок, цок-цок",— лунко цокали ходики в напруженій тиші. Обидва довго мовчали. Потім знову обізвався Кузнецов:
— На комітеті ухвалили похорон справити такий, який і заслужив він,— багатолюдний, урочистий.
— Та йому, мертвому, тепер однаково.
— А людина не тільки живе, поки дихає, поки серце в ній б'ється, Артеме. Так живуть тварини. Правда, і люди декотрі — теж. Але справжня людина... Хіба Тесленко не живе й зараз у пам'яті нашій, у серцях сотень, тисяч людей, які його ",нали, любили, поважали! У самій нашій справі великій, безсмертній, якій він самовіддано служив до останнього подиху. Вся наша Червона гвардія разом з усім народом ітиме за труною. Із зброєю. Нехай гартуються! Бо не тільки в бою гартується людське серце, але і над труною убитого товариша.
— А що, як вони?..
— Нехай тільки сунуться! Без малого півтисячі штиків! Та й серед решти робітників неозброєних не одна сотня буде таких, що не зовсім з пустими руками. Нехай тільки спробують!..
Допізна цієї ночі не спали Артем з Кузнецовим і все наговоритися не могли. Потім утома стала брати своє. Довшими ставали паузи. Останнє, що сказав Артем:
— Оце роз'їдемось. Чи то ж зустрінемось ще коли-небудь?
— Зустрінемось,— не дуже упевнено сказав, засинаючи, Кузнецов.
— За ці півроку в батальйоні біля тебе, Василю Івановичу, я мовби на цілу голову виріс.
Нічого на це не відповів Кузнецов. Спав уже спокійним, глибоким сном дуже стомленої людини.
Тоді Артем з боку перевернувся на спину, зручніш примостив поранену руку і "наказав" собі спати. Але сьогодні наказ цей щось погано діяв. Лежав у темряві з відкритими очима і чого-чого не передумав за цю годину безсоння, чи, може, й не за одну годину.
"Отже, прощай, Славгород!" І пригадалось зразу, як сім років тому, ще сільським парубійком, вперше приїхав він з прикажчиком економії в оце місто за залізом для кузні. Наче це було вчора, так виразно пригадав себе в ту мить, коли виїхали на горб і спереду в долині відкрилося місто, ніколи ще не бачене (хоч скільки вже чув про нього!), з своїми кам'яницями, димарями заводів... Згадалось гостювання з Митьком Морозом у Супрунів того вечора. Мирослава — в квітчастому сарафані: просто з Дніпра з подругами прийшла до вечірнього чаю. "Русалки! З'явилися нарешті!" — усміхнено сказав батько Мирослави. Артем одразу ж серед трьох дівчат пізнав її, дарма що бачив єдиний раз — колись у Вітровій Балці, ще зовсім дівчинкою. І в першу мить навіть подумав, чи не пожартував Митько, обіцяючи познайомити його з революціонеркою. Ні, зовсім не такою уявляв він собі її. Молода дуже, сміхотлива. І лише потім, коли розговорилися вже, зрозумів, чому і Митько, і тітка Маруся говорили про неї з такою повагою. Здавалося навіть, що саме вона дала йо^у тоді з літератури кілька екземплярів "Социал-демократа" і один номер "Рабочей газеты" за листопад 1910 року, з обкресленою червоним олівцем статтею Леніна "Уроки революции"97. Пригадав, що сказала, коли він ішов од них: "До побачення, товаришу!"