Смирнов, як видно, знав уже цю історію і вдруге слухати її не мав охоти. Та й не було часу. Якщо рано виїздити мають, то треба ж попередити кого слід, щоб "передачу" приготували заздалегідь. Він допив свій чай і встав з-за столу. Сказав, що сходить до одних знайомих попрощатись. Незабаром повернеться.
За столом, коли вже пішов Смирнов, залягла тривала й гнітюча мовчанка. Допили чай. Горпина взялась чашки перемивати, а чоловіки закурили. І тільки тепер, після глибокої затяжки Артемовим скаженим самосадом, Влас відповів відсутньому Смирнову:
— Еге ж, Теличка якраз би помилував! Коли ось мені ні за що ні про що... І зубів не дораховуюсь, і ребра не всі цілі. То що б же він тому хлоп'яті!.. Коли не закатував би на смерть, то на все життя калікою б зробив. Так ото на таке я мав би умовляти? — І наче тільки тепер збагнув, що перед ним не Смирнов, а Артем, який нічого ж не знає про цю історію. Тому пояснив, що йдеться про меншого панича Вовку, юнкера Київського артилерійського училища.
Прибивсь якось увечері — вже спати вкладалися — в жіночій свиті, теплою хусткою запнутий. Звідки? А надворі ж хурделиця — добрий хазяїн собаку з сіней не вижене. Але виявилось, що не здалеку. Вже кілька днів тут-таки, в селі, переховується в школі. А в село ж як потрапив? Розповів усе чисто. Під Ромоданом розбили червоні їхню частину.
Ущент. То він з товаришем і надумав тікати додому. Позривали погони з себе, а потім і самі шинельки юнкерські в селі поміняли на свитки. Та отак піхтурою (бо залізницею боялись) від села до села і добрались-таки за два тижні до Славгорода. Думав у маминій пелені відсидітись. І з тиждень таки побув дома. А далі ніяк було: переселили з підвалів до Галагана аж дві сім'ї. Не схови вже дома. То один добрий чоловік і порадив, та сам і допоміг: одвіз у Вітрову Балку, в школу, на перехови.
— Діденко!? — догадавсь Артем, а все ж таки запитав для більшої певності. Влас не відповів нічого. Так, наче не чув того запитання. Помовчав трохи і повів розповідь далі:
— "Ну то й чого ж ти вийшов із своєї схованки, дурнику? — питаю.— А як упізнає хто?" Махнув рукою. "А чорт його забирай, таке життя! Якби було чим... Пробував склом жилу перерізати — не вийшло. (І справді рука забинтована). Ну, до того змучився, Власе! До того із сну вибився, що про смерть навіть мрію: ото вже відіспався б!" Питає, чи самогону немає в мене. Того й прийшов, мовляв. Не для п'янки, а замість снотворного. Було у мене трохи у пляшці первака, ще од весілля зосталось. Розбавив до нормального градуса (щоб не попалив хлопець нутрощів собі). Аж затрусивсь, бідолаха. Сховав пляшку за пазуху, під свиту. І вже йти, а потім від порога: "Власе, а чи не можна б у тебе хоч оцю ніч? За всі ночі одіспався б!" Постелила Груня йому. Але сну не було. І "снотворне" приймав. Промучились усі цілу ніч до світанку. А тоді провів через парк його аж до самої школи... Оце і весь мій злочин. А того ж дня Теличка з двома своїми архаровцями в хату. Як видно, Вірка чула крізь стіну, чи, може, бачив хто. "Ну, веди — показуй, де ти переховуєш їх? Не знаєш кого? Юнкерів!" — "І в вічі,— кажу,— не бачив!" Та отак і тримавсь до самого кінця,— що вже вони не робили мені!— аж поки через місяць уже отут, у Славгороді, не гукнув тюремний наглядач у камеру, щоб виходив з речами.
— Це пригода! — сказав Артем після паузи.— Тепер мені зрозуміло, як ти знову в генеральські обійми попав. З Горпиною разом.
— А цікаво, що ти, Артеме, зробив би на його місці? — заступилась Горпина за чоловіка.
— Це я не в докір йому кажу, а скоріш співчуваючи.
— Про "обійми" я спершу й не думав,— знову заговорив Влас.— Вийшов із тюрми вже підвечір. Де ж ночувати? — перший клопіт. Думав на вокзал піти, але побоявся сипняку. Тоді й згадав дружка свого Кузьму, Галаганового кучера. До нього й подавсь.
Про те, щоб вертатися жити у Вітрову Балку, у нього тепер не було й думки. (За цим разом не доконав Теличка, доконає за другим разом!) Треба якось у місті влаштовуватись. Переночує у Кузьми, а завтра зранку мотнеться по місту. Може, поки що хоч підмайстром до шевця якого. А згодом і Горпину забере. Теж десь влаштується, хоч поденщицею. Але ж куди забере? Коли б же хоч будь-який куток!.. З отакими думками і прийшов він тоді осюди, на Дворянську. Але виявилось, що Кузьми вже нема, не живе тут. І якісь люди незнайомі, аж дві сім'ї живуть у будинку. А панів усіх — і господарів, і гостей — в дві кімнати переселили. Повернувся вже йти, та, на щастя, на тротуарі зустрівся з панночкою. Зраділа. Вона-то й розповіла йому про Кузьму, що, коли реквізували рисаків у дяді Льоні, він не схотів за самого двірника бути. І іншого нікого на його місце нема, двірницька вільна. "Протопи собі та й живи. Не думаю, щоб дядя Льоня був проти цього. Бо все одно когось і туди вселять. А як повернуться з роботи, то, може, щось і краще надумають". На залізничних коліях, виявилось, який вже день після снігопаду працюють обидва. А перед цим з тиждень лід на Дніпрі кололи. А було, що й нужники загального користування чистили... Пізно вже вернулись додому Погорелов із Ґалаґаном. І, може, тому, що зморений був (чи, може, й недавня образа на Власа, що пішов тоді від нього, жива ще була), зустрів Погорелов його не дуже привітно. І тільки вже коли дочка сказала, що з тюрми і за що сидів, відмінивсь одразу. Насамперед, звичайно, став розпитувати про свого Вовку. Заплакав. А тоді вже, своїм горем розчулений, і до нього привітніший став. Але чим би ж він міг допомогти йому! "Сам бачиш, Власе, хто я тепер: поденщик! Кутка свого не маю!" Пообіцяв, що коли, дасть бог, минеться оце лихоліття, знову візьме до себе на службу, навіть із жінкою. "Та й поїдемо в Рязанську губернію. Нехай вона западеться їм, оця німецька вигадка — Україна! А тим часом, може, ось Леонід Павлович. Без двірника йому все одно ж не обійтись".
— Отак ми й опинилися з Грунею в оцій двірницькій хатині.
— Одне слово,— сказав Артем з наголосом,— позичив вас своякові.
— Як це позичив?
— А отак, як і будь-яку річ позичають: покористуйся та й поверни! Отак, як і сто літ тому, за кріпацтва, їхні діди та прадіди наших прадідів позичали, продавали, на зінських щенят вимінювали. Е, мало ще, значить, нужників вони чистили та льоду кололи. Що й досі кріпосницький дух не вивітрився з них. Ну, та нічого! Ще прийде наш час. Надолужимо!