— Авжеж, так і відповімо!
Ухвалу обнародували. Всі були ладні терпіти та оборонятись.
Гульджемал знов з’явилась, як ще рада не розійшлася, й мовила:
— Товариство, хай береже вас Всевишній! За кілька днів я рушу в путь. Якщо через три дні китайці не покажуть вам мою голову на списі, значить я прорвалась.
Іззет-Ата, почувши ці доньчині слова, не втримав і втратив тяму.
* * *
Гульджемал була єдиною донькою шейха Іззета-Ати, тож уся його ласка призначалась їй, і вона зростала дуже пещеною. Свого будь-якого прохання вона ніколи не висловлювала двічі, батько їй все дозволяв. Сина в нього не було, тож дівчина прилучалася й до хлоп’ячого виховання, надто до освіти. Гульджемал добре вивчилася читати й писати, виявляла схильності до наук. Знала не лише турецьку, а й арабську та перську мови, любила читати напам’ять перські газелі. За три роки до події нашої померла її ненька, й тоді всі господарські клопоти лягли на неї. Ще при житті матері Гульджемал не знала ні в чому обмежень, а потім тим більше. Розважаючись влітку в саду, Гульджемал повсякчас їздила верхи, стріляла з лука й рушниці, настільки вправно, що могла підстрелити пташку на льоту. Отак вправляючись в просторому тінистому саду, дівчина зміцнила ноги й руки. Вона була зовсім не схожа на тих, що не залишають порога свого дому, кволих кокеток, що ледве тримаються на ногах. Вона не вигукувала страшне "ой", угледівши перед собою горобця, чи "ах", помітивши якусь комашку. А побачивши злодія, що прокрався в сад, вона, подібно чоловікові, могла взяти до рук лука чи рушницю, аби той начувався. Її рука набула такої міці, що здатна була повіддям закривавити коневі писок (так писки коней кривавляться, коли вони тягнуть на берег корабель). Та коли вона брала до своїх білих чарівних рук саз і з вуст її линули газелі, то хіба що глухий міг би не розчулитись. А як вона вміла гаптувати! Її килимки для намазу годилися б у подарунок самому шаху.
Коли батько її виїздив на кінну прогулянку, Гульджемал теж сідала на коня й рушала слідом. Перехожі ще здалеку відступались. Лунало "їду дівчата!" і в тому вчувалось — "Постороніться!". Всі давали дорогу, навіть не сміючи глянути їй в обличчя. А коли б і глянули, нічого б не побачили, бо воно було прикрите.
Вона любила свою англійську рушницю. Це батько привіз їй з Бомбея, коли вертався з паломництва. Хоч батько її не був мисливцем та стрільцем, все ж путь із Індії до Кашгару в Учтурфан пролягала через високі гори й суворі пустелі, що таїли чимало небезпек. Гульджемал вподобала цю рушницю. Вона давала змогу потрапити в ціль з віддалі тисячі двохсот кроків, при тім була дуже легка порівняно з рушницями старих зразків, що виготовлялися в Кашгарі й Китаї, здавалася іграшковою. Батько, що мрія про сина, заохочував це захоплення доньки, й поступово Гульджемал стала справжнім снайпером.
Серед подарунків, привезених батьком з паломництва, були ще бінокль та компас. Дівчина їх швидко освоїла. У дворі для неї було споруджено високу вежу. З вежі в бінокль вона спостерігала довкілля й помічала подорожніх чи близьких гостей. Учні та гості шейха завжди були задоволені частуванням Гульджемал. Кожен служник, навчений Гульджемал, бездоганно виконував свою роботу. Ясна річ, з огляду на значне батькове багатство багато-хто мріяв про Гульджемал, але тільки мріяв, розуміючи, що жених має нічим не поступатися нареченій. За рекомендацією її тітки дехто зважувався робити в цьому напрямку якісь кроки. Але дівчина не поспішала погоджуватись: "Ну що ж, хай спробує, коли зможе". Тому все лишалася незаміжньою. І справді, не всякому до снаги була ця напрочуд метка мисливиця, ця дівчина, спритна, мов канатоходець, освічена, мов який мула, окрилена, як поет.
Після того, що сталося в домі шейха Іззета-Ати, люд Учтурфана ще з більшим завзяттям взявся за оборонну працю. Вдень і вночі, де необхідно, провадився ремонт укріплень. Навіть жінки не цуралися цієї роботи, носили воду й місили розчин. В кого які були харчі — бралися на облік і розподілялися за потребою. Багаті ділилися своїми припасами, передавали їх міському старшині Аладжі-беку. Сміливість і відвага Гульджемал-ханум стала прикладом для всіх і ніхто навіть не думав скорятися ворогу. Китайці ж продовжували натиск, обстрілювали з гармат місто та його укріплення. Але це не могло заподіяти особливої шкоди. Було зрозуміло, що їм не взяти Учтурфан, поки не скінчаться харчі. Тож іще жевріла надія на підмогу.
Якби китайці здобули місто або ж змусили мешканців здати його, вони в будь-якому випадку вчинили б суцільну різанину. Тямлячи це, мусульманський люд об’єднався в праці для за оборони.
Незважаючи на батькові сльози Гульджемал-ханум готувалася до небезпечної мандрівки. Обмірковуючи всілякі вигадки й пристосування задля успішного проникнення крізь оточення, Арслан-киз не раз протягом дня підіймалась на напівзруйнований мінарет теккіє й вивчала становище ворога. Тут їй ставав у пригоді чудовий бінокль. За його допомогою вона вивчала кожен порух ворога та обирала свій майбутній шлях. Думаючи про свій похід, спостерігала, з я кого боку більше дозорців. Вирішивши неодмінно дістатися до Кашару й привести підмогу, не соромилася звергатися за порадами до провідника каравану — керван-баші, що перебував у місті, та до бувалих мандрівців — дервішів. До всіх, що тоді відвідували Арслан-киз, ставилися як до героїв. Від такої самовідданості дівчини в чоловіків зникали рештки страху. Усі тільки й говорили про відвагу Гульджемал. Та ніхто не уявляв, як вона пробереться крізь вороже оточення.
* * *
Окрім англійської старовинної рушниці Гульджемал озброїлася також мечем та револьвером, приготувала вирощеного батьком коня, що звався Туркмен. На сьому ніч після високої наради дівчина запросила до теккіє декого з родичів і друзів, аби попрощатися. Дивно, але всі були ніби зачаровані рішучістю дівчини, тож навіть не плакали, відчували себе наче на весіллі. Ніхто не сумнівався, що ця відважна мусульманка буде під обороною Аллаха, всі втішно спостерігали, як завершує свої приготування Арслан-киз. Лише сльози Іззета-Ати поволі стікали з очей і ховалися в його білосніжній бороді. Опівночі Гульджемал, попрощавшись з жінками, вбралась у чоловічий одяг та обладунок. Подякувавши всім, сказавши "Вірте в Бога!", вона перевірила упряж Туркмена й скочила на коня. Старшина міста Аладжа-бек на своєму коні рушив з нею, вони разом залишили двір теккіє. Гості лишилися заспокоювати Іззета-Ату.