Археоскрипт

Страница 7 из 32

Бережной Василий

— Звичайно, не тут говорити про все це… — промовив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я ду-маю, що коли б я розповів йому все…

"Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевільний. Не розуміє реального стану речей…"

— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійніше, — вас нікуди не відпустять.

Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгина-лися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу випиналися, як тільки нога відривалася од них.

— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржився Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

"А він дуже гарний", — майнула думка.

— Будь ласка, яке прохання?

— Принесіть мені діамант.

"Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевільний".

— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?

— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?

— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

— Навіщо він вам?

— Та так, потрібен.

Аніта підвелася.

— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.

— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.

Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.

— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космічний мандрівник". Я б йому все розповів…

— І ваша адреса…

— Адреса? Лікарня, звичайно. У вас… таке занепокоєння на обличчі, Аніто. Чого б це?

— Та нічого… стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

— Так, так, це дуже важливо! До речі, а де ви живете?

— Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, — машинально відповіла Аніта. — А навіщо це вам?..

— Може, коли в гості прийду! — усміхнувся Туо. — Можна?

— Приходьте. А зараз до побачення.

— До побачення. І знаєте що… А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, білого…

— Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, і її одразу випустили. В коридорі мало не налетіла на осоружного сержанта.

8

Наступного дня, коли Аніта чергувала у своїй клініці, її покликали до кабінету номер тринадцять. Фраг сяяв — петляв біля свого столу, потираючи руки.

— Молодець, Аніто! Діло йде на лад!

Дівчина запитливо подивилася на нього, явно не розуміючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що…

— Ви звернули увагу — каже, що президентові все розповість?

— Здається, так. Але ж хіба президент…

— Сподіваюсь, ви послали телеграму?

— Ні… ще ні…

— Оце погано. Так хороші друзі не роблять. Пообіцяли — значить надішліть. І квитанцію йому віднесіть.

— Хіба президент читатиме телеграму… з психіатрички?

— Це вас не стосується. В канцелярії президента є кому читати. Негайно підіть на телеграф і надішліть. Сьогодні ж вручіть йому квитанцію.

Аніта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.

— Я хотіла вам сказати… боюся до нього заходити. Хворому, знаєте…

— Та ніякий він не хворий! Симулянт. Вигадав собі легенду про сузір’я… Хоче викрутитись, от .і симу-лює, невже вам не ясно?

— Ще почне діаманта вимагати…

— Він справді втратив діамант в оазі, коли його підбитий літак упав на вишку…

"Зараз нагадає про нареченого, — подумала Аніта. — Це вже занадто".

— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемося… А що він симулянт — сумніву нема.

— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?

Фраг зупинився біля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…" Уголос промовив:

— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержанта. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!

На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.

Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта заплатила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Суцільний потік машин металевим полозом вилиску-вав, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Ди-вилася і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…

Повернула за ріг і незабаром опинилася в рибному кварталі. Гострий запах риби ніби повернув її до дійсності. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася біля маленької кав’ярні — просто на тротуарі, на високих металевих ніжках стояла жаровня з тліючим вугіллям, на столику лежав свіжий восьминіг, всіяний ма-ленькими круглими присосками. Аніта кивнула, поклала на прилавок монетку, і господар за кілька хвилин за-смажив їй спритно відтяте рожеве кружало м’яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехо-тя відкусуючи маленькі шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить із Туо відверто, зо-всім відверто. Тим більше, що його випустять у сад.

В автобусі заспокоїлась остаточно. Де й ділися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Він такий прихильний до неї, такий гарний і… добрий. Безперечно, він аж ніяк не божевільний, та він же й сам про це казав: і фізично, і психічно цілком здоровий — це ж його слова. То чому ж — симулянт? Глупство.

На зупинці вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.

В тісному вестибюлі знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замість привітання, і присіла на стілець біля тумби з телефоном. Нічого не казала, не просила — сам знає! Сержант подивився на неї скоса і пішов по коридору. Відчинивши двері, голосно гукнув, так, щоб і вона почула:

— До вас прийшла… симпатія!

"Нахаба, грубіян", — подумала Аніта.

На порозі став Туо.

— Що це за звичка — ображати дівчат? — сказав, дивлячись у вічі сержантові. — Я раджу вам попроси-ти вибачення.