— Що там написано? — не втерпів Лабан. Він стояв унизу, взявшись у боки і задерши голову. — Розбе-рете?
— Уже розібрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рідної мови,— скажіть одне слово, яке означає найбільшу пристрасть".
З усіх боків залунали голоси:
— Багатство!
— Бій!
— Нажива!
— Алкоголь!
— Наркотики!
— Життя…
— Рулетка.
Лабан підніс руку, і коли всі затихли, сказав:
— Ненависть — ось найбільша пристрасть. Скажіть тією мовою, скажіть, Туо.
Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:
— Невгоста.
Нічого не сталося, Археоскрипт мовчав.
— Не те слово, — кинув Туо униз, Лабанові. — Ану ти, Аніто, скажи!
Він бачив, як Аніта переступила з ноги на ногу, схилила голову.
— Кохання! — нарешті вигукнула вона, стріпнувши волоссям. Усі засміялися. — Любов!
Вона стояла побіля Марти, закриваючись долонею від сонця. її постать Туо вирізнив би з тисячного на-товпу — така вона була йому рідна, така співзвучна. І яке ж слово сказала!
— Сольві, — промовив Туо над викарбуваним рядком. І ще раз повторив: — Сольві.
Випростався і ждав, пильно дивлячись на сірий, ледь сріблястий метал бункера. Ждав з острахом і наді-єю. Так само, певне, очікували і всі інші. Стихли розмови, хтось тільки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрі вже почали нетерпляче тупцятись. І раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсі-нька цівочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, і ось звуки незнайомої пісні ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була ніжна, дуже мелодійна пісня, і всі слухали її, як зачаровані.
Раптом хтось вигукнув:
— Розкривається! Розкривається!
Чи хтось в бінокль побачив — адже під верхньою пірамідою з’явилась лінія завтовшки, може, з нитку! І чим більше товщала та нитка, тим дужче звучала пісня. Гігантський пірамідальний куб випромінював її, як ви-промінює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, і до горла підко-чувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пісня про кохання — про вселюдську любов до природи, до дівчини, до життя, рідна пісня, яку всі знають на Філії. Пісня перенесла його в той дале-кий край, про який він зараз думав, на простори його дитинства і юності. Уявки побачив себе на Філії з Анітою — стоять серед трав і пускають у небо голубих птахів…
Щілина збільшувалась плавно, піраміда відхилялася, неначе хтось знімав шолом.
"А навколо ж пустеля? — подумалось Туо. — Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподівалися ви, що пісня про кохання звучатиме над пісками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пісню з глибини десятків тисячоліть".
Коли верхня піраміда одхилилась максимально і своєю гранню лягла на грань бокової, — пісня скінчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвінкий дитячий голос:
— Здрастуйте, нащадки! Чи веселі у вас діти? Я добре вчуся, і ми з мамою і татом полетимо на літо в Ан-тарктиду, там не так жарко, і тато хоче половити форелі в гірських річках, він запеклий рибалка, а я наловлю метеликів і буду їх малювати, мої малюнки вже були експоновані каналами нашої мистецької інформації…
Дівчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповіла про свої заняття, іграшки, про дерева, які ростуть на їхній терасі. Закінчила дівчинка так:
— Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?
Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, сміхотливі оченята, подумав, що в Археоскрипті, пев-не, є портрет маленької художниці і її малюнки.
— Що сказав той дитячий голос? — гукав знизу Лабан. — Ви розібрали, Туо?
— Так, розібрав. Це ж моя рідна мова.
Туо спустився вниз, і до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механіку, щоб той під-няв угору, і коли короб зупинився — жадібно заглянув у глибину бункера. Там уже світилося, і можна було побачити безліч якихось пристроїв, ящиків, тюків, різноманітних механізмів і всякої всячини. Лабан, хоч людина і стримана, при цьому не міг стриматись від вигуків захоплення і подиву, а очима так і поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.
Там, очевидячки, лежали неоціненні речі. Навіть така багатюща знахідка, як гробниця фараона Тутанха-мона, не може йти в порівняння з Археоскриптом. Там були золоті оздоби, всілякі прикраси, та й годі. Тут же, безперечно, і високоефективні енергетичні установки, і різні апарати, які можна буде використати не лише в економіці, не лише…
Фаусто Лабан дав волю своїм думкам і своїй фантазії. Уявив ескадри беззвучних літаків, які несуть квар-кові бомби, космічні кораблі, що використовують енергію гравітаційних і магнітних полів… От якби тільки оцей Туо розшифрував схеми і формули… Невже він відмовиться? Невже знову почне про Організацію Об’єднаних Націй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцію. Хоча б так: тільки одна супердержа-ва, маючи недосяжний для інших воєнний потенціал, може гарантувати мир і справедливість на Землі… А чим погана концепція? Чому б нашій, саме нашій державі не взяти на себе роль господаря Землі? Якщо ж Туо не згодиться співпрацювати… Ну, що ж, тим гірше для нього. Зрештою наші комп’ютери все розшифрують, обі-йдемось і без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з білими вітрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кісткою… Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.
Лабан чомусь уявив Нефертіті — от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвір’я суперниці Нефертіті на околиці Каїра. Ах, Нефертіті, Нефертіті… Лебедина шия, чутливі уста…
Замріявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все інше, навіть про дисцип-ліну думання. А як він старанно тренувався перед цією експедицією — його ж попередили, що Туо…
Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробі стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, він звичайна людина… Та, певне ж, і сам схвильований баченим, хіба йому до ньо-го?
Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсім не помічав його. Торкнув лікоть:
— Ну, що ж… почнемо вибирати і описувати?