— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне становище подібне до тодішнього. Світ знову поділив-ся фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.
— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сумними очима. — І може вибухнути атомна війна?
— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означа-ло б знищити цивілізацію.
— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?
— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.
— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.
— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Лабан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, додав: — Дуже далекою.
— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно вище від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…
— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існуван-ня Центрума.
— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.
— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо розглянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеплені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…
Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зворушує Туо.
— Само собою зрозуміло, — провадив далі археолог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взяти на себе.
— Ви досі не сказали, хто це "ми", — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?
— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.
Туо поклав руку на папери:
— Гаразд, я подумаю. Ви можете завітати завтра в цей же час?
Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут іще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися…
— Якщо ви… не впевнені в наслідках розкопок… — підвівся Фаусто Лабан, — то ще не пізно дати від-бій. Ми й так ідемо на великий ризик, бо ви ж ніяких гарантій не маєте…
Туо пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля столу.
— В наслідках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити місце, де заховано Археоскрипт… Але ви ж розумієте, що справа дуже серйозна, треба все обміркувати перед тим, як зважитись.
"Певне, хоче порадитись з Анітою… — подумала Марта. — Але ж він її любить!"
— Отже, я прощаюсь. — Фаусто Лабан подав руку спершу Марті, а потім Туо. — До завтра. Сподіваюсь, ми дійдемо згоди.
Коли він пішов, Марта накинулась на Туо:
— Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцію наших ділків…
Туо поклав їй руку на плече:
— Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу… Так от, я й сам би хо-тів це знати…
— Аніта? — лукаво усміхнулась Марта.
— Може, й Аніта. Без неї я не поїду.
— Вона з вами скрізь піде! Ви ж такий… мужчина… — І раптом без ніякого зв’язку додала: — А П’єр був зовсім пусте місце.
24
Яхта "Аспазія" прямувала до Алжіру. Зранку море було спокійне, але після обіду піднявся вітер і почав потроху, але завзято розколихувати море. На фіолетових хвилях з’явилися білі гребені, важкі вали гойдали су-денце, з шумом прокочувались уперед, ніби сердито гналися за кимось. Вітер заносив бризки на палубу, і вони торохтіли по брезенту, як шріт.
"Яка сила, яка енергія! — думав Туо, дивлячись на розгойдане море. — І краса… Кольори… скільки від-тінків!"
Туо любив бушування стихій. Бувало, і там, на далекій Філії, розбурханий океан викликав у нього почут-тя, схоже на екстаз; коли починався шторм, він обов’язково скеровував свого підводного човна до поверхні, виринав у хвилі, а потім, ризикуючи розбитися, здіймався над ними і летів, летів… Але там, на Філії, вода в океані іржава, а тут ось фіолетова, особливо красива, не можна очей відірвати!
Тримаючись за поручні, до нього підійшла Аніта. Вітер то надимав їй плащ, то обліплював ним її по-стать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вітру.
— Краса!
Хоч вітер зіжмакав слово і пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Аніта почула і всміхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громадді, якась дика гармонія. Аніта почала стежити, як здіймається, виростає хвиля… Настає момент, коли вона, дійшовши своєї кульмінації, зупиняється, застигає. І тоді це — великий гірський хребет, он з-під білої вершини униз побігли струмки, ріки виповнюють долину, вирують… І раптом гора важко осідає, провалюється, і натомість здіймається нова, формується із небуття, щоб через кілька Секунд і собі зникнути, поступитися місцем іншій. О, знову… Ще… ще… Геологічні катаклізми!
Аніті стає чомусь сумно, і вона щільніше притуляється до Туо. Він пригортає її за плечі, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечінь.
Що то їх чекає в Сахарі? Аніта не вагалася й миті: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарешті лід недовір’я розтав, є всі можливості зробити таку велику справу… І головне — Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навіть їй дали спокій, більше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився і підписав усі документи! Правда, формальності його здивували. Хоча з літератури, з газет він уже знав, що стосунки між землянами, навіть інтимні, скріплюються папірцями, та одне діло знати теоретично і зовсім інше зіткнутися з цим на практиці. Особливо його вразило те, що треба підпису-вати чеки — без його підпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за гро-ші, одяг за гроші, житло за гроші… "Радість і сум, вдоволення життєвих потреб — усе залежить від розчерку пера? — дивувався Туо. — Яка дикість!" Фаусто Лабан, віднині його помічник по експедиції, на це говорив: "Так треба".