Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в та-мтешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…
Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.
Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.
— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зиркнув на Лаконтра і не договорив.
— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.
— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було ін-ших важливих планів…
Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.
— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього му-ляла вам останні хвилини.
Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запро-шення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…
— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог від-чув, що в нього починає боліти голова.— Але все-таки… Центрум був.
— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати археолог. — "А все-таки вона крутиться!" Робер, прошу вітати Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.
Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археологові спітнілу руку і вийшли.
— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр. — Студентом був такий запальний, романтичний… Коли б йому тоді сказали, що в центрі землі можна знайти етруський саркофаг — почав би копати, не вагаю-чись!
— Між людьми стіни, перегородки… — сумовито сказав Туо. — Недовір’я і страх. А сокира вже лежить нагострена…
21
На вечорі Філії Робер Лаконтр, наливаючи з напівпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:
— Знаєте, ви мені нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течії… Я вип’ю оцю чарочку за ваш успіх. Вперед, проти водоспадів і течій!
Туо кивнув головою і усміхнувся. Вживання міцних напоїв було для нього незрозумілим явищем, яки-мось нонсенсом. І це ж він ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усі інші не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.
— А мені уявляється піщана гора, — обізвалась Аніта, — величезна така, і пісок дрібненький-дрібненький. Хочеш зійти на неї, але вхопитися ні за що, ноги грузнуть, пісок осипається, тече і зносить назад…
— І все-таки не дамося, щоб той пісок засипав нас! — Мартині великі очі сяйнули заповзятливим блиском. — Вище голови, в мене з’явилась ще одна ідея!
Всі з цікавістю подивилися на неї: на її усміхнене обличчя, на білі руки, що гладили смугастого тигрика.
— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсуваючи порожнього шкалика.
— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…
— Леон Мендоса, дитинко!
— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеться вже про атлантидологію. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і цілеспрямована. Може, він підтримає?
…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліотеці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, погляда-ли корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швидкий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулю-вав, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.
— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.
— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув головою і широко розвів руки.
— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…
— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисли-вець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідо-ме?
— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відомості про Атлантиду.
— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.
— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві головні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому належали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…
— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою праворуч, а потім ліворуч.
— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відки-нула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…
— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув головою вперед.
— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.
— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.
— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати розкопки в Сахарі…
Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітряка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не зацікавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки тра-гічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовчки ждав, поки Туо закінчить.
Звичайно, Туо відчув зміну настрою вченого відразу, та все-таки вважав за потрібне, хоч і стисло, але викласти незнані на Землі історичні факти.
— Вас дивує те, що я сказав? — спитав наостанку.
Мендоса заворушився, знизав плечима:
— Один мій знайомий твердить, що він написав Біблію, і це мене зовсім не дивує. Чого ж би я мав диву-ватися з того, що сказали ви?