6 Для Паскаля, який перший провів таку аналогію з парі, відповідь була ясна: людина повинна зробити ставку на християнську віру в те, що загробне життя як винагорода існує. Якщо це неправильно, доводив він, то вона не втрачає нічого, крім своєї ставки. Якщо ж правильно, то виграє все.
7 Отже, навіть атеїст — сучасник Паскаля міг би погодитись, що в несправедливому суспільстві, де більшості зручно вірити в пекельний вогонь, підтримка ідеї — хибної чи істинної — загробного життя не принесе нічого, крім користі. Але сьогодні поняття пекельного вогню відкинуте теологами, не кажучи вже про решту людей. Пекло було б справедливим тільки у світі, де всі однаково переконані в його існуванні; справедливим тільки у світі, який допускав би цілковиту свободу волі — і тому цілковиту біографічну і біологічну подібність — для кожного чоловіка і кожної жінки. Ми все ще можемо сперечатися, наскільки поведінка людина детермінована зовнішніми обставинами, але те, що вона детермінована ними значною мірою, неспростовне.
8 Ідея загробного життя постійно переслідувала людину, тому що нерівність постійно тиранила ЇЇ. Ця ідея приваблювала не тільки бідних, хворих і безталанних нещасливців історії; вона апелювала до почуття справедливості всіх чесних людей — і в той же час їх дуже часто обурювало використання цієї ідеї для утвердження в суспільстві нерівного status quo. Десь, передбачає ця віра, є система абсолютної справедливості і день абсолютного суду, завдяки чому всі ми одержимо по заслугах.
9 Але людство насправді прагне не загробного життя, а встановлення справедливості тут і тепер, що зробить загробне життя непотрібним. Цей міф був компенсаторною фантазією, психологічним запобіжним клапаном від розчарувань, які несе в собі реальне існування.
10 Справедливість у нашому світі встановлювати нам самим, і чим більше ми сприяємо ослабленню віри в загробне життя — а проте й досі так мало робимо для виправлення кричущої нерівності у нашому світі, — тим на більшу небезпеку наражаємось.
11 У нашого світу двигун поганої конструкції. Мастило цього міфа упродовж багатьох століть не давало йому перегріватись. Але тепер його рівень упав загрозливо низько. З цієї причини залишатися агностиком недостатньо. Ми мусимо ставити на іншого коня: у нас одне життя, і воно закінчується повним згасанням свідомості так само, як і тіла.
12 Головне не в нашому особистому проклятті чи спасінні у світі прийдешньому, а в спасінні наших побратимів у світі нинішньому.
13 Наша друга ненависть до смерті породжується тим, що вона майже завжди приходить надто рано. Ми страждаємо від ілюзії, спорідненої з ілюзією бажаності загробного життя, наче були б щасливішими, якби жили вічно. Тваринні бажання завжди існують для продовження того, хто задовольняє їх. Лише двісті років тому людина, яка досягала сорокарічного віку, переступала риску середньої тривалості життя; можливо, ще років через двісті столітні люди будуть такими ж звичними, як сімдесятилітні сьогодні. Та вони все одно прагнутимуть жити довше.
14 Функція смерті в тому, щоб вносити в життя напруження; і чим далі ми збільшуємо тривалість і безпеку індивідуального існування, тим більше знімаємо напруження. Весь наш досвід насолоди містить неясний, але моторошний присмак останнього сніданку засудженого до страти, відлуння сили переживань поета, який знає, що помре, юного солдата, який приречено йде в бій.
15 3 кожною пережитою насолодою на одну насолоду стає менше; кожний день — це ривок з календаря. Чого ми ніяк не хочемо визнати, то це того, що радість дня і збігання дня невіддільні. Неперебутньої цінності нашому існуванню надає якраз те, що його цінність і його неребутність — його якість і тривалість — так само неможливо розділити, як простір і час у математичній теорії відносності.
16 Насолода — витвір смерті, а не втеча від неї.
17 Якби довели, що загробне життя існує, наше життя було б непоправно окраденим. Воно втратило б мету, а самогубство стало б достоїнством. Єдино можливий рай — це той, в якому я не можу знати, що колись існував.
18 У двадцятому столітті дві тенденції: перша, оманлива, — одомашнювати смерть, прикидатись, що вона подібна до життя; друга — дивитись смерті у вічі. Приборкувачі смерті вірять вжиття після смерті, вони віддаються ретельно розробленому посмертному церемоніалу, їхнє ставлення до смерті евфемістичне: вона означає "перехід" і "відхід до кращого місця". Справжній процес смерті і розпаду цензурується. У таких людей та ж ментальність, що й у давніх єгиптян.
19 "Перехід" — хибна візуальна аналогія. Ми знаємо: об'єкти, які проходять перед нами і які ми бачимо день у день, існують і до, і після побаченого нами переходу, і таким чином приходимо — нелогічно і неправильно — до того, щоб розглядати життя як дещо таке ж перехідне.
20 Смерть — у нас і поза нами, біля нас у кожній кімнаті, на кожній вулиці, на кожному полі, в кожній автомашині, в кожному літаку. Смерть — це те, чим ми не є кожної миті нашого існування, а кожна мить існування — це мить, коли гральні кості зупиняються. Ми весь час граємо в російську рулетку
21 Буття мертвого — це стан неіснування; це небуття. Вмираючи, ми стаємо частиною "Бога". Наші рештки, наші монументи, пам'ять про нас зберігають ті, хто пережив нас, хто досі існує; вони не частина "Бога", а поки ще частина процесу. Проте ці рештки — скам'янілі сліди нашого минулого перебування, а не наше буття.
Всі великі реліґії намагаються довести, що смерть — ніщо. Є інше життя, яке має настати. Але чому тільки для людей? Або чому тільки для людей і тварин? Чому не для бездушних предметів? Коли це почалося для людей? До синантропа чи після?
22 Якщо одна суспільна течія намагалась приховати смерть, евфемізмом винести її поза існування, то інша виштовхнула смерть наперед як головний елемент у розвагах: у кримінальній, військовій, шпигунській літературі, вестерні. Проте дедалі сильніше, зі старінням нашого століття, ці вигадані смерті стають ще більш несправжніми і грають роль прихованого евфемізму. Справжня смерть улюбленого котенятка вражає дитину куди глибше, ніж "смерті" всіх телевізійних гангстерів, ковбоїв і червоношкірих індіанців.