8 Всі частини мого тіла є об'єктами, зовнішніми щодо мене: мої руки, мій язик, органи травлення. Контрполюси — це і слова, які я вимовляю. Немає розумової діяльності, від якої я не можу відступити і стати щодо неї контрполюсом.
Отже, я — це сплетіння контрполюсів. Моє тіло, мої думки, мої слова — це сад, кімнати і обстановка мого будинку Без сумніву, вони здаються мені більш моїми, ніж ваші сад і кімната, де ви у даний момент читаєте, але аналіз моменту підказує мені, що вони не мої в будь-якому загальному чи науковому значенні. Вони мої за штучно створеними законами, за алогічними (чи біологічними) емоціями. Мій сад — це якраз та сукупність трави, землі, рослин, дерев, якою я володію згідно із законом і втішаюся за життя, але ж він не мій. Ніщо, навіть те, що я називаю своїм "я", не є моїм: індивідуальність і контрполюсність відокремлюють мене від усього.
9 Я бачу ці дивні знаряддя, мої кисті, на кінці моїх рук; я бачу ці дивні знаряддя, мої руки, що звисають від моїх пліч; я бачу ці дивні знаряддя, мої плечі, що заокруглюються від моєї шиї; я бачу це дивне знаряддя, мою шию, що несе мою голову; я бачу це дивне знаряддя, мою голову, що містить мій мозок; я бачу це дивне знаряддя, мій мозок, який бачить себе, і називає себе знаряддям, і намагається віднайти в собі річ, а не знаряддя, яке є знаряддям ще для чогось.
10 Тоді де остаточний полюс? Де оте "я", яке дозволяє мені це описувати? Яке стверджує: все, і в мені, і поза мною, — інше? Відверто кажучи, воно не більше, ніж запис феноменів, безбарвний механізм, який відрізняється від інших таких самих механізмів тільки своїм місцем у просторі і часі. Врешті-решт, "я" — просто спільний для всієї людської ментальності стан.
11 Опис, який ми зазвичай робимо, такий: "Я усвідомлюю той подразник, який з'явився в моєму мозку." Але точніше буде сказати: "Цей подразник подразнював, і подразнення відбувалося в тій особливій сфері переживання, в якій існує відзеркалювач подразника — той, хто це заявляє." Саме таким зручним географічним описом, а не абсолютною сутністю, і є "я".
12 Отже, полюс "я" — не що інше, як сума відбитих (і пригаданих) подразнень у цій сфері. Якби не було подразнень, не було б ніякого "дзеркала", ніякого "я". Одне слово, "я" встановлюється контр-полюсами, без них воно — ніщо.
13 Є, одначе, сенс, за яким кожний контрполюс має здаватись ворожим "привиду", названому "я", який встановлений всіма іншими контрполюсами. Контрполюс, діаметрально протилежний до "я існую", — "мене не існує". Як це не парадоксально, але він не найбільш ворожий, оскільки моя смерть (як нагадує надгробок) принаймні сиґналізує про моє існування. Те, як ми зазвичай думаємо про свою смерть, не є нездоровим; навпаки — це один із найпростіших способів переконатися, що ми живі. Але контрполюси, зовнішні щодо мого тіла, мого найближчого оточення і моєї власності, своєю дією всі пригнічують мене. Вони відвертають від мене мою (та й чужу) увагу. Вони применшують мене.
І таким чином вони викликають моє власне відчуття немо.
14 Свідомо або підсвідомо ми вимагаємо від контрполюса лише того, щоб він певним чином сиґналізував про наше існування і підтверджував це; тому що він наш по праву, тому що він нас або любить, або ненавидить, або потребує, або визнає; тому що ми можемо ідентифікувати себе або завдяки йому, або, через процес підтримки-від-протилежного, всупереч йому. Чим глибше в самій серцевині своєї істоти ми усвідомлюємо ніщо — те ніщо, яке маскуємо, кажучи про "я", — тим наполегливіше шукаємо в контрполюсах згадані еґо-віддзеркалюючі (чи немо-руйнівні) властивості, з-поміж яких можемо вибирати, чим обставити своє життя.
15 Між усіма контрполюсами — як тими, які можемо вибирати, так і тими, які не можемо, — і полюсом "я" існує зв'язок; та оскільки контрполюси самі по собі є полюсами і мають власні контрполюси ("я" — один із них), становище полюса "я" в чомусь аналогічне складному перетягуванню каната. Уявімо безліч команд, всі канати яких зв'язані вузлом посередині; вони мають різну силу, одні зв'язані прямо, інші впливають опосередковано, але більшість їх — діаметрально протилежні. Цей центральний вузол — "я", і різноманітні сили, які натягують його, створюють стан напруження.
Напруження
16 Напруження — це дія на індивіда суперечливих почуттів, ідей, бажань і подій. Іноді перетягування каната спрямоване в один бік, у тому смислі, що індивід цілком ясно знатиме, якій "стороні" він бажає перемоги. В більшості політичних і суспільних контекстів так і буває. Юдофоба не вабить просемітизм, а пацифіста — збройна інтервенція. Однак напруження існує, оскільки індивіду відомо, що в суспільстві підтримуються і протилежні погляди. Але в багатьох інших ситуаціях конфлікт буде зосереджений всередині індивіда. Спершу його потягне в один бік, потім — в інший. Це може стати зразком ритмічності і комфорту, як у нормальних статевих взаєминах, а може вилитись у муку на палі; у крайніх випадках зв'язані канати — розум індивіда — можуть від натягу лопнути.
17 Дія напруження може бути доброю або поганою — грою або тривогою. Напруження, як і будь-який інший механізм у всесвітньому процесі, байдуже до організмів, на які діє. Воно може заволодіти ними або знищити їх.
18 Кожний із нас, кожне суспільство і кожний світ — центри сплетіння таких напружень; і те, що ми називаємо прогресом, — просто наслідок протидії цих сил. Бути людиною чи людською інституцією — це ніби зобов'язання бути канатоходцем. Він мусить балансувати і мусить рухатись.
19 Стану ідеальної рівноваги ми не досягнемо ніколи. Ідеальною рівновагою для нас може бути тільки жива рівновага. Навіть якщо ідеальна рівновага якоїсь миті досягається, час Гарантує, що її не втримати. Саме час робить балансування реальним.
20 Еволюція міняється, щоб залишатись усе тією ж, але ми міняємося, щоб стати іншими. З погляду людини, час проходить для того, щоб кожна мить перебувала в ризику і потребувала рівноваги.
21 Наша насолода і наш біль — наше щастя і наша заздрість — щохвилини кажуть нам, балансуємо ми чи падаємо. Ми живемо в світі, найкращому для людства зі всіх можливих, тому що ми розвинулись і пристосувались так, що цей світ не може для нас бути ніяким іншим; ми найкращі і найщасливіші в ситуації напруження, натягнутого канату, в якій, проте, ми можемо набувати дедалі більшої майстерності, підіймаючись вище. В принципі висота в цій ситуації може визначатися нашою здатністю до самознищення. Чим вище ми йдемо, тим більшої урівноваженості — а чим тоді є ця врівноваженість, якщо не формою рівності? — повинні досягати. Інакше ми падаємо.