— Нічо не стало великим,— казала йому тоді,— що не було і в подробицях велике, а знало без товариства бути сильне. По предках осталося тобі независиме право!
Він питався:
— Що значить "независиме право"?
А вона поплескала його по голові і, усміхаючися, сказала:
— Вгадай!
Відтак він додумався того.
О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться правдою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідніх сил з суворістю життя, що був її внуком — і був сином пригнобленої нації...
Його очі, звернені на помершу, запалали.
Коли б всі могли так відчувати, як він в тій хвилі, ні, не лиш в тій хвилі, а завсігди, тоді... Але чи ж не відчувають вони тепер усі так? Цілий угнетений народ, по которого струнах грають предивно-свавільну мелодію?
І тому що відчувають, палає для них сонце пишної волі, сипле своє проміння між них, що не запізнають один другого і бачать виразно, що беруть у руки і до уст...
Хтось отворив близько нього вікно.
На нього повіяло холодним свіжим воздухом, і він повернув голову в ту сторону. Саме в тій хвилі підносив син-п'яниця пляшку з горілкою до уст, вимахуючи руками...
— Вона — моя мати! — кликав він п'яно-гордим голосом.— Моя рідна ненька; я мушу її прославляти!..
* * *
Гаряча краска сорому пробігла по молодечо-ніжних чертах онука. Його очі звернулися знов на мертву, а душа його зложила якусь німу присягу...
* * *
Душа бабуні могла чутися вдоволеною.
Вона сама, як лежала он тут, чулася вдоволеною. Лежала так спокійно, мирно! Її лице повне тихо-ласкавого, майже втішного дожидання, а ніжні руки всунені в незручні великі білі оленеві рукавички, впрочім, прикриті старою прозорою, колись дорогоцінною занавісою.
[4] — Ш т и в н і — закостенілі, задеревілі.