Аргонавти (Третя історія Марійки і Костика)

Страница 10 из 11

Процюк Степан

І ще таке. Чому я недавно раділа, коли мені снилася велика синя книга, і непокоїлася, коли приснилася маленька собача будка на колесах? Адже я не розумію, що означає і одне, й інше? Чому я…

Марійчині роздуми про сни поволі випаровувалися, витісняючись іншим сном та іншими враженнями. Тим паче, що тато зв'язався з ними і, не деталізуючи, сказав, що буде за кілька днів удома. На цей раз — надовго. Здається, їхня квартира враз посвітлішала, мовби там оселилося мініатюрне сонечко.

22

Костик одного, здавалось би, звичайного дня раптом відчув, як змінилася його школа. Клас. Учителі. Начебто все було так, як завше.

Але він раніше не міг нічого передбачити. Йому здавалося, що шкільні дні є дуже різними. Привабливо-несподіваними. Сповненими якихось внутрішніх таємниць і романтичних пригод, де присутні романтичні і незвичайні люди. Ці люди здатні на будь-який добрий учинок. Ними не керує дрібна обачність і дрібний страх. Цими людьми можуть бути як його однокласники, так і вчителі. І навіть загадковий старий сторож.

…Ці люди його уяви можуть таємно знати декілька іноземних мов і жити водночас у кількох містах. Сьогодні хтось із цих, утаємничених, на уроках у Старомихайлівській середній школі, а завтра вже провадить бесіду із старим монахом у надто віддаленому місці України, щоб його міг побачити хтось із знайомих. Та й про того монаха ходять леґенди: начебто він був революціонером, а нині може зцілювати людей дотиком долоні. Іншого, із касти утаємничених, удень теж бачили у Старомихайлівці, зате вечором він уже сидів у тихому паризькому ресторанчику з якимось голомозим типом у довгому темно-синьому пальто. Але післязавтра він уже витанцьовував із тубільцями Нової Зеландії на честь приходу весни, а потім узагалі був кілька днів у космосі, вільно, як найкрасивіша птаха, ширяючи над Галактикою разом із загадковим типом з паризького ресторанчика. Може, то їхній сторож, який, бува, пропадає кудись на кілька днів, а потім знову з'являється, мов так і треба? Або вчителька географії, яка вміє запросто перекинутися чоловіком?…

Вони можуть і не бути такими суперменами. Але всі справжні люди із Костикової уяви повинні вміти любити. Це не так легко, як може здаватися на перший погляд. Мало погладити котика чи собачку, мовляв, який же ти хороший. Мало говорити про любов, як більшість учителів, що, здається, за словами давно загубили суть сказаного.

Коли ми любимо світ і навколишнє, то все вдається. Костикові люди не знають, що таке бідність або невдачі, бо все це — від нелюбові. Коли наші лики світяться, а наші очі розіскрені, то ми носимо Божу часточку. А там, де вона існує, немає хвороб і злиднів. Тоді наші руки звідкись знають, як виконувати будь-яку роботу. Тоді наші голови можуть придумати щонайменше кілька виходів із тупиків і кутів. Тоді наші серця підказують нам, де краще промовчати, а де — бунтувати. Але це не пристосуванство, а лише способи природної поведінки. Любов — це наша природність. А там, де починається штучність, ми прощаємося з нами справжніми. Скільки ходить планетою людей, втрачених для себе! Вони, звісно, щось роблять, часто навіть добиваються якихось успіхів. Але це успіхи для таких, як вони: фальшиві, мов штучні квіти. Костикові люди готові до нестандартних кроків, бо не плекають зла. Бо як же інакше Кость міг пробачити Миколі? Це не означає, що один хлопець забув, на що здатен інший. Цього не можна забувати, бо сутінки чужої душі не освітиш ні ліхтариком, ні прожектором. Але їх і не треба шукати. І ліхтар, і прожектор є всередині нас. Як і сутінки чи світанки.

Якщо би хтось вивів расу досконалих людей, які не відають ні помсти, ні печалей, гадаєте, що не наступила би нова ера Холодних Монстрів? Адже людина повинна, — міркував Кость, — відчути кожну емоцію. Адже не може чистоплюй, що не вміє ненавидіти, когось любити. Із байдужими не знайдеш Ельдорадо. І може, Микола ще колись буде набагато ліпшим від тих, що часто позіхають, мовляв, нам все по барабану.

Але навколо щось не так. Дорослі зациклені на грошах. Невже і я колись таким буду? Не хочу! Репліки і жарти вчителів, не змінюються, мовби ці люди законсервували себе двадцять літ тому. Однокласники наслідують дорослих, і мова про гроші є для них найцікавішим способом і засобом спілкування.

…Сьогодні вони розмовляють про гроші. Завтра чи в четвер — так само. Але ж їхнє життя не змінюється від цих лементів. Якби прийшов якийсь чародій і дав усім грошолюбам по мішку банкнот, наприклад, двістігривеників із натхненним портретом Лесі Українки, — чи змінило би їх це хоч трохи? Я впевнений, що через кілька днів — про що ще говорити? — більшість із них думали би не про те, щоб знайти цим грошам мудре застосування, а про те, що великий Грошодавач знову повинен ощасливити їх, бо вони такі, вони особливі. Кожен би думав про свою особливість, ліниво сидячи у Старомихайлівці чи ще у якій-небудь Кацапетівці, й очікував би, очікував, очікував. І так проходили б їхні хвилини і роки — у марному очікуванні Чарівника. І нікому з учасників цієї гігантської черги лінивих не спало би на гадку, що цей Чарівник усередині них, і його слід лише визволити з кайданів ілюзій та деспотизму нав'язливих стереотипів…

Я ніколи таким не буду! Тим паче, що у важкі чи легкі хвилини життя поруч зі мною буде Неспокійка.

23

Знову приходить літо.

Костеві залишається ще рік школярства. А далі — той таємничий і недоступний світ, про який він так багато і пристрасно мріяв. Який він, цей світ?

Сьогодні Костик відчув, що має трапитися щось особливе. Після школи вони домовилися з Марійкою про лісову прогулянку. Вже кілька днів, як її тато вдома. Марійка знає, що він пережив якусь важку пригоду. Тато з мамою розмовляють довго, як ніколи. Він сказав, що більше не поїде на заробітки поза межі України. Мама гаряче підтримала це рішення.

Потім почнуться екзамени і вся суєта, що супроводжує кінець навчального року. А сьогодні є час. Хоча Марійка і Костик завжди знаходять час одне для одного.

У лісі також можна знайти золоте руно. Можливо, це папороть або столітній мох. Можливо, особливий стан душі, коли високе і синє небо робить тебе і її дорослішими. Пошуки руна — це завше ризик. Але чи варте чогось наше життя, не оздоблене походом за мрією, неначе коштовною оправою?