Дурка Якимівна схопила покришку з одного блюда, взяла під пахву, ніби капелюх, і почала кривлятися, шаркати і кланятись на всі боки, приказуючи: "мусье... мамзель... асамблея... пардон". Загальний і тривалий регіт знову виявив задоволення гостей.
— Точнісінько — Корсаков,— сказав старий князь Ликов, витираючи сльози сміху, коли спокій мало-помалу відновився.— А що гріха таїти? Не він перший, не він останній повернувся з Німеччини на святу Русь скоморохом. Чого там навчаються наші діти? Шаркати, базікати бог знає на якому наріччі, не поважати старших та волочитися за чужими жінками. З усіх молодих людей, вихованих у чужих краях (прости господи), царський арап найбільше на людину скидається.
— Звичайно,— зауважив Гаврило Афанасійович,— людина він статечна і порядна, не рівня вітрогонові... Це хто ще заїхав у ворота на двір? Вже чи не знов мавпа заморська? Ви чого гав ловите, тварюки?—провадив він далі, звертаючись до слуг: — біжіть, відмовити йому; та щоб і надалі...
— Стара бородо, чи не мариш? — обірвала дурка Якимівна: — А чи ти сліпий: сани ж государеві, цар приїхав.
Гаврило Афанасійович встав швидко з-за столу; всі кинулись до вікон; і справді побачили государя, який сходив на ґанок, спираючись на плече свого денщика. Сталась метушня. Хазяїн кинувся назустріч Петрові; слуги розбігались, як очманілі, гості перелякались, деякі навіть думали, як би забратись швидше додому. Раптом у передпокої пролунав гучний голос Петра, все стихло, і цар увійшов у супроводі хазяїна, сторопілого від радості.— "Здорові, панове",—сказав Петро з веселим обличчям. Усі низько вклонились. Бистрі очі царя відшукали в натовпі молоду хазяйську дочку; він підкликав її. Наталія Гаврилівна наблизилася досить сміливо, але почервонівши не тільки по вуха, а навіть по плечі. "Ти з кожною годиною кращаєш,—сказав їй государ і за своїм звичаєм поцілував її в голову; потім, звернувшись до гостей: — Що ж? Я вам перешкодив. Ви обідали; прошу сідати знову, а мені, Гаврило Афанасійовичу, дай-но анісової горілки". Хазяїн кинувся до величного дворецького, вихопив у нього з рук піднос, сам наповнив золоту чарочку і подав її з поклоном государю. Петро, випивши, закусив кренделем і вдруге запросив гостей продовжувати обід. Усі зайняли свої старі місця, окрім карлиці і панської пані, які не сміли залишатися за столом, удостоєним царською присутністю. Петро сів біля хазяїна і замовив собі щі. Государів денщик подав йому дерев'яну ложку, оправлену слоновою кісткою, ножик і виделку з зеленими костяними колодочками, бо Петро ніколи не вживав іншого прибору, крім свого. Обід, що за хвилину перед тим був шумно пожвавлений веселощами й гомінливістю, далі тривав у тиші й вимушеності. Хазяїн з поваги і радості нічого не їв, гості також манірилися і з благоговінням слухали, як государ німецькою мовою розмовляв з полоненим шведом про похід 1701 року. Дурка Якимівна на кілька запитань государя відповідала з якоюсь боязкою холодністю, що (зауважу побіжно) аж ніяк не виявляло її природженої Дурості. Нарешті обід скінчився. Государ встав, за ним і всі гості. "Гаврило Афанасійовичу!—сказав він хазяїну: — Мені треба поговорити з тобою на самоті",— і, взявши його під руку, повів до вітальні і зачинив за собою двері. Гості лишилися в їдальні, пошепки розмовляючи про ці незвичайні відвідини, і, побоюючись бути нескромними, незабаром роз'їхалися один по одному, не подякувавши хазяїнові За його хліб-сіль. Тесть його, дочка і сестра проводжали їх тихенько до порога і лишилися самі в їдальні, чекаючи виходу государя.
РОЗДІЛ V
Я тобі жону добуду,
Чи я мельником не буду.
Аблесимов, в опері "Мельник".
Через півгодини двері розчинилися, і Петро вийшов. Поважним схиленням голови відповів він на потрійний уклін князя Ликова, Татьяни Афанасіївни і Наташі і пішов прямо до передпокою. Хазяїн подав йому червоний його кожух, провів його до саней і на ґанку ще раз дякував за виявлену йому честь. Петро поїхав.
Повернувшись до їдальні, Гаврило Афанасійович здавався дуже занепокоєним. Сердито наказав він слугам швидше прибирати зі столу, одіслав Наташу до її світлиці і, заявивши сестрі і тестю, що йому треба з ними поговорити, повів їх до спочивальні, де звичайно відпочивав після обіду. Старий князь ліг на дубове ліжко, Татьяна Афанасіївна сіла на старовинні штофні крісла, присунувши під ноги ослінчик; Гаврило Афанасійович зачинив усі двері, сів на ліжко, в ногах князя Ликова, і почав напівголосно таку розмову:
— Недарма государ до мене пожалував; угадайте, про що він зволив зі мною розмовляти?
— Як нам знати, батечку-братіку,— сказала Татьяна Афанасіївна.
— Чи не наказав тобі цар відати яким-небудь воєводством? — сказав тесть.— Давно пора. А чи не запропонував бути в посольстві? що ж? адже і знатних людей — не самих дяків посилають до чужих государів.
— Ні,— відповів зять, насупившись.— Я людина стаpoгo покрою, нині служба наша не потрібна, хоч, може, православний російський дворянин вартий нинішніх новачків, охочих до млинців та бусурманів,— але це стаття особлива.
— Так про що ж, братіку,— сказала Татьяна Афанасіївна,— зволив він так довго з тобою розмовляти? Вже чи не лихо яке з тобою скоїлося? Господи спаси і помилуй!
— Лихо не лихо, а, признаюся, я було замислився.
— Що ж таке, братіку? про що мова?
— Мова про Наташу: цар приїжджав її сватати.
— Слава богу,— сказала Татьяна Афанасіївна, перехрестившись.— Дівчина на відданні, а який сват, такий і наречений,— дай боже любов та мир, а честі багато. За кого ж цар її сватає?
— Гм,—крякнув Гаврило Афанасійович,—за кого? то ж то й воно, за кого.
— А за кого ж? — сказав і князь Ликов, що починав уже дрімати.
— Відгадайте,— сказав Гаврило Афанасійович.
— Батечку-братіку,— відповіла старенька.— як нам вгадати? чи мало женихів при дворі: кожний радий взяти за себе твою Наташу. Долгорукий, чи що?
— Ні, не Долгорукий.
— Ну, і бог з ним: надто чванливий. Шеїн, Троєкуров?
— Ні, ні той, ні другий.
— Та й мені вони не до серця: вітрогони, надто понабиралися німецького духу. Ну, то Милославський?
— Ні, не він.
— І бог з ним: багатий та дурний. Що ж? Єлецький? Львов? ні? невже Рагузинський? Воля твоя: не збагну. Та за кого ж цар сватає Наташу?