— О, ні, ні, пане Цезаревич, не кажіть таке! Це страшне, що ми, жінки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вільно мужчинам. Ми мусимо більше підчинятися якимось законам традиційних форм.
Він дивився просто в її обличчя.
Вона спустила очі, обнявши руками коліна, мовчала хвилину і говорила далі:
— Скажіть мені одверто, якої ви думки про емансипацію жінок, а радше про рівноправність. Мені йде про вшанування жінки, коли вона переступить межі дотеперішнього виховання і поступає свобідно, рішаючи, наприклад, про своє особисте щастя.
— Моя одверта думка про "рівноправність"? Мужчина — мужчиною, а жінка — жінкою. Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого "я".
— Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, — сказала Ева.
— Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспільстві, довести до крайности. Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. "домове огнище" нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги.
— Отже, ви за домашнім огнищем?
— Так. Гадаєте, панно Ево, що коли мужчина напрацюється, нашарпає собі нерви для кусника хліба, то йому не треба супочинку для душі і тіла між своїми чотирма стінами?
Ева усміхнулася силувано.
— Але проти рівноправности не маєте нічого? — спитала Ева.
— Нічого, як хочете. Я маю надію в Бозі, що вона мені особисто в дорозі до моїх простих цілей не стане.
Ева глянула на нього збоку і не обзивалася більше, а Юліян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.
Ще панували півсутінки, хоч зорі чимраз то густіше виступали на небосхил. Вода наново вспокоїлася, легкий вітрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко від лавки лежала стара жінка з заложеними на грудях руками.
"Бабуня", — подумав Юліян, пригадавши оповідання о. Захарія, та її вплив на молоду дівчину.
— Тут так тихо, пане Юліян, — обізвалася нараз Ева зниженим, ніжним голосом, — можна добре говорити.
Він схилився до неї. Що вона мала йому сказати? Щось важне і вагається? Нехай лише говорить.
— Зараз, зараз, — почув притишений голос. — Я питала про рівноправність жінки, бо тут іде про поважання жінки, яка…
Він звернувся повним поглядом до неї. Їх погляди стрінулися: чудні, переполохані погляди. Вона відвернула очі.
— Гм, панно Ево, не можете сказати?
Він схилився ще нижче над нею і солодкий дивний острах опанував його. Відійшла охота? Не мала довір’я? Сховалася, як мишка?
Він вийняв годинник і поглянув. Сьома година.
— Час вертатись додому, там жде батько, — і, сказавши це, зітхнув.
Довга, непевна мовчанка. Нарешті чути стримуваний насилу шепіт:
— Я люблю… — і, сказавши це, ніби віддала ввесь скарб, всю покору своєї дівочої непорочної душі і встала, щоб відійти. Він зупинив її.
— Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.
Він обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.
— Ево, — кликнув щасливий, — чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.
— Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.
— Я суворий по вдачі, Ево, — відповів, — не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську — всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.
Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.
— С-с-т… — упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. — Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.
Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.
— Тобі бабуні страшно, справді? — і він насупив брови. — Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?
З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.
Вона відчула вразу в його голосі.
— Та куди там…? — заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. — Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, — додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.
— Ходім, куди ти хочеш, Ево, — підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.
— Гадюка! Юліяне! — кликнула, — он до води повзе, від бабуні. ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.
Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.
— Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.
Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.
— Хто тут, Ево? Ти тут? — почули вони нараз хриплий голос бабуні.
— Я, бабуню, хочете вже вставати?
— Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…
І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.
*
Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.
Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.
— Ходім, дорогий, — промовила пошепки, — ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.
— Чи я не завсіди такий? — спитав усміхаючись Юліян.
Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.
Його обличчя споважніло.
— Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?
— Мовчи, — усміхнулася. — Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?
— Як? — спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. — Дома батько жде, Ево…
— Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, — сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.