"А тета Оля?"
"Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя одинока дорадниця і звірителька. Може, тобі буде суджено зізнати і її колись в тети Софії — то знай! нічия рука не є така благословена, як її. Спокійна, рішуча іконсеквентна — таких українок дай нам, Боже, якнайбільше".
Син поглянув на батька: "Тату, — сказав, — мені здається, що ви споминали, що вона зроду німкеня і через те завідатель не був їй прихильним".
"Так, здавалося. Але пізніше, коли я став так би мовити її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, лише, що та послідня була знімчена і не володіла добре своєю материнською мовою, через що і потягнув завідатель вже і її клеймом "німка", що, однак, не здержувало її ні найменше в молодім віці вчитися тієї мови, відчувати по-українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до тієї мови і нації, особливо в молодших дівчаток, бо синів хоронив завідатель від її впливу в тім напрямі, мов від деморалізації, що йому врешті і вдалося".
"Чи тета Софія зноситься з нею?"
"Так. Жиють в приязні. Подекуди запрошують і вуйка Рибку туди, як не стає одного партнера до тарока. Він не випадає з завідательської ласки, відколи був йому помічним в його нещастю з ногою. Лише про Цезаревичів не можна йому споминати".
"Ов!" — сказав Юліян і закривив з легкою погордою уста.
"Я йому давно його гріхи простив", — сказав батько.
"А я б не простив, тату… ані на волосся б не простив ляхові. Я його напомацки за всіх ляхів і за всю їх нікчемну політику проти нашого народу ненавиджу. Я б не простив".
"Коли я простив, то я не простив ляхові, а простив батькові, котрий з своїх дітей, що їх найбільше любив, не мав потіхи, котрий-то біль, мабуть, і зігнув його горду спину. І на нього прийшла відплата. Що він лях — інша річ. Але межа є на все".
Молодий син здвигнув опозиційно плечима.
"Я і в тім не згоджуюсь, що тета Оля там остала, поминувши те, що стала вашою опікункою. Який вплив мусила вона мати, що мимо неприхильности він її затримав".
"Так і справді було, сину. Ради дітей він це вчинив і через більшу домашню господарку. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, я б сказав, невідомої енергії, уділялось в цій хаті від тієї жінки. Господарка була в неї зразкова. Рано-ранесенько ти вже її першу бачив на ногах. І слуги її любили. Не одно, що грозило п’ястуком за стіною завідателя, змінялося на вид тети Олі і бралося з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай і привик він до неї і знав, що, щоб і не було, тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста".
Батько вмовк, поглянув вдруге на свій годинник, а опісля і по всіх стінах, де висіли і тикали і менші, і більші його "пацієнти", забрав сина під руку і вступив до кімнати, де ожидала обох проча родина.
*
В світлиці панувала тиша. Дехто грав в шахи. Оксана читала. Мати розмовляла півголосом з будучим зятем Зарком, а найстарша Зоня, батькова "помічниця", поралася в низькій, але просторній їдальні, спрятуючи посудину і дещо інше з стола, полишаючи лише білу, як сніг, і улискуючуся скатертину з розстеленим під нею сіном через ніч, як годилося.
"Ми вже тут", — сказав батько, висуваючи вперед сина, що, мов вертаючи з іншого світу, опинився поважний перед присутніми, котрі при вступі обох заворушилися.
"Але-бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліянові, — обізвалася першою Оксана, закриваючи книжку, і зближилася до батька і брата. — Покажи, щось дістав? Я вже така цікава, ждала, ждала, аж надокучило і забралася до читання. Які гарні поезії Федьковича".
Враз з нею приступили і прочі сестри і мати до брата.
"Фі-у! — який дарунок", — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій заблистів золотий перстень з рубіном, і потягнула близько під звисаючу лампу. "Чиста кров", — накинулась Марія і схилилася низько над рукою.
"Ая".
"Чистий, прегарний, як рідко його бачиться", — повторив він.
"А я гадала, татко подарує тобі ланцюжок до годинника з тим дрібоньким медальйоником, що так тяжко одчиняється… а то перстень, та ще з таким кровавим каменем. Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили".
Батько здвигнув плечима: "Ти знаєш, донько, що на руці робітника не уходять прикраси. Моя золота обручка вистарчає, я не люблю блискучок. Я його для Юліяна ховав. Це мужський перстень".
"Ланцюжок з медальйоником також мужський?"
"Так. Але то з вас котре його одержить, тільки мусить стати повнолітнім".
"Ов!" — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.
"Так, так… абись знав, що мусить бути повнолітнім".
"А то чому?" — спитала Оксана, натягаючи шийку, бо була нижча ростом.
"Бо тому, що коло ланцюжка є тайна".
"В медальйоні?" — спитала вона зчудовано протяглим голосом.
"В медальйоні… а дітям не передаються тайни".
"То пождемо", — відповіла вона.
"Пождемо", — повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.
Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.
Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: "Панни будуть вже також помучені, — сказав усміхаючись, — а він, пан офіцер, хоч і молодий і "вояк", певне, не погордить кинутись в "стебло". Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…" Але Юліян заперечив головою.