Хлопець оглянувся, насупивши брови.
"Та то ще не ґанок, то кадка з дощівкою, — відворкнув. — Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там, дальше". Сказавши се, він здержав за хвилину, близько перед ґанком випасеного старого, спокійного коня… що й сам станув.
"Бабуня! Господи! — зойкнула Ева й мов омертвіла. — Саме тепер, саме т е п е р…"
По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуниного страшного поведення (де вона опісля чи не цілу прочу дорогу переплакала з сорому), вона мала намір поговорити з ним одверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, де його заява, що від’їжджає, її мов… о Господи… з’являється несподівано бабуня. Оскільки вона її фізіономію знала — а вона її знала знаменито — виділося їй, що бабуня й сьогодні не зовсім твереза, її піднесена енергія зраджувала, що вона була лише подражнена алкоголем, що значило в неї, що була в настрою до суперечок. Вона висідала дуже поважно, майже святочно, й держалася надто рівно. Стаючи на ступінь обома ногами легкого візочка, котрим розвозилася звичайно в означених годинах і пошта враз з наспілими пакунками для Покутівки, вона й приїжджала опісля до дітей. Кликнувши ще кілька слів до "цимбала" в ласкавішім тоні, вона звернулася з резоном до ґанку.
"Господи!" — промовила півголосом вдруге Ева й заслонила на мить очі.
"Що вам, панно Ево?" — зачула нараз близько себе голос Юліяна; він нахилився до неї.
"Бабуня — алкоголістка, — прошептала дівчина здавленим голосом. — Мені так тяжко… ви розумієте… але вона проте добра".
"Що ж, ходить по людях… заспокойтесь!" — відшепнув сей і зсунув лагідно її руки з очей.
Бабуня помітила рух своєї внучки й, переступивши поріг невеликого ґанку, зморщила брови.
"Що таке, Ево? — спитала, а далі додала: — Ага, ти боїшся, що… не бійся" — і з тим урвала, подаючи внучці звисока, мов княгиня, до поцілунку руку.
"Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде".
І, опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, неначе молодий чоловік недалеко неї був невидимим, скидала з помочею внучки, котра вмить схаменулася, пелерину й капелюх. "Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?"
Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала: "Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?"
Та нараз, мов пригадала присутність Юліяна, подалась о високу спинку фотелю взад і вдивилася вигрібущо в нього.
"Хто ви такий, молодий паничу? Чи, може, той "Юліян", про котрого говорила мені Ева?"
Юліян вклонився і назвав своє ім’я.
"Цезаревич… чоловіче… Цезаревич?"
"Мені се не казали, а лиш все про "Юліяна" говорили. Чи може бути?" — додала нараз поважно, мов то одно ім’я отверезило її.
"Що за Цезаревич? Оскільки мені відомо, був лиш один Цезаревич. — А відтак, відвернувши голову від юнака, ніби щось примусило її до того, закінчила: — Я його лише не довго знала. Дуже не довго. А з яких Цезаревичів ви?"
Юліян оповів кількома реченнями своє походження.
"Отже, сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?"
"Годинникар", — відповів Юліян сухо й мимоволі і вдруге вклонився.
По його обличчю перебігла темна краска й майнуло невдоволенням.
"Він помер наглою несподіваною смертю. Чи також се вам відомо?"
Юліян не знав.
Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.
Відтак, по хвилі понурення в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома й не при своїмгарнізоні помер, а — а…
Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона йому така чудна своєю бесідою видалася.
"В службовій подорожі… в горах — помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, — указала рукою на нього… — в рисах і щось в очах. Се зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста".
"Прошу мені лише сказати, в котрих горах?"
Стара жінка поглянула недовірливо на Юліяна. Чи справді сей внук не знав би, де його предок помер?
"Помер в околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанинґаймів".
"Фон Ґанинґаймів?" — сказав Юліян і підніс брови.
"Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте. Які то часи були!"
Бабуня Орелецька завернула трошки очі до юнака.
"Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути інтересне на часах "Ґанинґаймів"?"
А вона, противно, жиє дальше духом, часами тих вельможів. Проживала там довший час і вийшла відти заміж. Там, приміром, в І. і досі проживає її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвидніший урядник гірництва в фон Ґанинґаймів… їх права рука. Рука, котрою вибирали "каштани з вугля". Які то часи були, ах… які… моменти. Тепер лиш згадуються, мов казки… Бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.
"Яке панське, гуляще життя велося там; в яких розкошах жилося… де, де тепер жиє хто так, Але… — додала… наче опам’яталася, — за блискучих часів, звичайно всьому настав кінець.
Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музики оплачувати, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала… я там розкошувала, я — знаю все. Мій брат і я… ми обоє були там у вельможів в "білій палаті". І все… так сказати б, втаємничені. А гірничих урядників яких і кільки! І німців, і поляків, і чехів, і мадярів… і знаю я ще що за "породи"".
"А українців не було, добродійко?" — кинув слівце до ушка бабуні — Юліян.
Бабуня прокинулась, перелякана.
"Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, — був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом — був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи".
"І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?" — спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.
"Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку — "українку!"", — кликнула нараз через плечі "українку".