Поздоровкались. Юліян хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.
— Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? — спитав.
— Ні, лише коли маю час, і в ясні, супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.
І пішла рівно, мов пальма, із своєю малою товаришкою.
— Цікава і мила жінка, напівдитина, а така поважна, — сказав.
Юліян не обзивався.
— Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?
Юліян прокинувся.
— Мене боїться? — насупив брови.
— Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.
— Я з нею рідко і мало що говорю.
— Чув я, — говорив свояк поважно далі, — що під час її побуту у столиці хотіла її гонорнатета засватати за якогось багатого купця.
— А вона, та "Вертерова Льотта", сподіваюся не пристала на це? — спитав нібито байдуже Юліян.
— Вона відповіла, що взагалі не віддасться більше ніколи. Моя теща не раз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.
Юліян ішов до поїзда і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. "Від вас пливе якась струя сили". Чи не так вона казала? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гіллям.
Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись, як одиниця, або поборе, або впаде.
Так, він вояк — "апостол меча". Йому пригадується один уступ з Мольткого[122], що навіки запав у його душу: "Військова повинність — це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би європейські суспільности добичею варварських елементів, яких у нас так багато. Моральний вплив військового режиму на народну вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати". Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.
Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.
*
Настало повне літо.
Несподівано наспіла із столиці вістка від Зоні до пані Цезаревич, що в найкоротшім часі приїде на кільканадцять день Юліян як реконвалєсцент по недузі легенів. Вона не повідомляла нікого про те, бо брат не хотів. За місяць відбудуться маневри, і він до того часу мусить бути цілком здоровий, отже дістане двотижневу відпустку на виїзд у гори.
У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі перед вигідною софою, призначеною на відпочинок для реконвалєсцента, стояв невеликий флакон з лісними цвітами.
Тої днини, коли їхав Юліян, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.
— Юліян приїхав! — кликнула радісно.
Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола. Щоб змінити тему розмови, сказала Дора:
— Ще кілька день і тета Цілля приїде. — А по хвилині додала: — За три дні четверті роковини смерти Егона.
Тета Оля зітхнула. Їй теж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами, мов заслухані у шум власної душі.
*
Директор Альбінський аж віджив на вістку, що приїде його "найстарша", яка всі домашні, громадські, політичні події ділила з ним поважно і хоробро. Скільки-то мав він з нею переговорити, а найголовніше про Дору, ту Дору, що викликувала часами своєю поведінкою в його серцю жаль, що втратила свою дитячість і стала така задумана. А знову: як на неї сердитися? Де був той, хто б це міг або не простив їй екстравагантности з україноманством[123] або хоч би ті між тутешньою біднотою практиковані філантропійні[124] експерименти. Час її долю забезпечити, в безпечне ложисько звернути. Не може ж вона вічно на господарстві з Ольгою перебувати, пасікою та козенятами займатися або у свому лісі пересиджувати…
На це все мусить Цілля дати якусь раду.
Юліян вернувся з лісового проходу.
У своїй кімнаті мав віддавна улюблене місце при вікні, де любив читати або випускати дим через відчинене вікно.
Сьогодні заходив він в одну з яруг, через яку гнав пінистий потік, і втомився більше, як сподівався. Сидів при вікні і обтирав чоло. Недалеко нього стояла Оксана і дивилася на брата. Сліди недуги ще визирали з його очей. Він дивився нерухомо в далечінь крізь далековид. Сестра принесла йому шклянку молока і поклала деякі нові часописи перед нього. Наново поглянув у даль. Здається, не помилився. Знайома постать. Із заплющеними очима пірнув у тишу. Тут так всюди мило, мирно, людина, наче без нервів, водно з природою. Якась пташина влетіла несподівано через отверте вікно, перелякана причепилася обома ніжками до білих завісок, але відчула людську присутність і випурхнула назад. Юліян замріявся і під впливом свіжого повітря заснув. Кілька хвилин пізніше якісь легенькі кроки ступали по східцях до ґаночку. Їм відповів півголос Оксани:
— О, несподіванка, це пані Вальде! Так давно ви в нас не були! Є в нас Юліян, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалєсцент. Може, чули? — прошепотіла на знак, що не можна його будити.
Пані Вальде чула, та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерти Егона, то вона ще вчора надвечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.
Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду, окружений цвітами.
— Найкращі, які були, — сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.
— Які чудові! Ви не боялися дідуня так немилосердно його ограбити?
— Ще б чого! Вони — моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.
— Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.
— Медом його годуйте. Він чудотворний. Ах, дивіться: дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.
— Дам, дам, спасибі, жрекине, але прошу, зайдіть у хату.