— Хто? Де? — здивувався я, оглядаючись. — Тихо. Нікого ніде…
— Мене кличе подруга, — ніжно мовив Гриць, глянувши на мене ясним поглядом. — Вона на Карпатах. Вона повірила мені і хоче разом зі мною розірвати сітку часу…
— Ви чуєте її на такій відстані? — недовірливо запитав я.
— Відстань не існує для того, хто відчув себе всюди. Згадайте народні казки. Герой допомагає рибі — риба дає йому свою луску, в разі потреби запали — риба прийде на поміч. Те саме з лисицею, ведмедем. Наші пращури були мудрі. Вони знали і заповіли нам: єдність з природою дає казкові можливості. Але єднатися з природою треба, не пожираючи її. Навпаки — стаючи її суттю, її серцем, її сином… Прощайте, друже!
Постать Гриця почала танути. Чи мені здавалося? Що це зі мною? З моїми очима?
— Заждіте! Як же так? Я б хотів зустрітися… Ще раз поговорити…
— Головне — ви знаєте, — почувся приглушений голос Гриця. — Все інше — воля. До речі, ви збагнули, що означає слово свобода, воля?
— Не розумію вас…
— Всі філософи билися над визначенням поняття волі, свободи. А все дуже просто. В самому слові — а воно багатомірне — відкривається суть поняття. Проявіть волю — і ви вільні!
З гір дмухнув холодний вітер. З ущелини покотився сирий туман. Сонце сховалося за зловісними темними хмарами.
— Грицю! Де ви? Не жартуйте… Грицю, ви заховалися?…
Гори німували. Я знесилено сів на камені, рюкзак важко впав до ніг. Мені здавалося, що я втратив щось дороге, щось найцінніше. Чогось не дочув, не дослухав. Що це зі мною сталося? Чи, може, я галюциную? Ще цього не вистачало…
Перед очима пливли барвисті кола. Нервові дрижаки потрясали моє тіло.
Я лапнув себе за чоло. Голова горіла…