Античні літератури

Страница 8 из 16

Белецкий Александр

Фукідід у своїй історії значне місце приділяє промовам історичних осіб, які являють собою звичайно його власні композиції. Ксенофонт намагається наслідувати його з цього погляду. Ці факти свідчать про ту культуру усного виразного слова, що характерна для життя афінського суспільства V-IV віків. Промови філософів і політичних діячів записувались: поруч із згаданими раніше істориками вельми важливу частину грецької прози V-IV віків становлять твори ораторів: Лісія (459-379 рр. до н. е.), Ісократа (436-338 рр. до н. е.), що вславився, між іншим, урочистою промовою на честь Афін з прикінцевим закликом еллінських держав до згоди й єднання (назва цієї промови панегірик, тобто промова, виголошена на святкових зборах, зробилась загальним словом), Есхіна (389-314 рр. до н. е.) і, особливо, Демосфена (384— 322 рр. до н. е.), останнього борця за афінську самостійність проти загрози македонського поневолення (промови його, направлені проти македонського царя Філіппа, стали зразком сильного викривного слова; ще в старовину їх називали загальним ім'ям — "філіппіки"). Під вплив цього ж культу живого слова потрапляє і філософія. Філософські діалоги Платона (420-348 рр. до н. е.) цікаві не тільки як виклад системи ідеалістичної філософії, а й як зразки літературного діалога, який став надалі особливим літературним жанром, що культивувався як в античності (після Платона в грецькій літературі — Плутарх, Лукіан та ін.; у римській літературі — Ціцерон), так і в новій Європі — у гуманістів епохи Відродження (Петрарка, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен), у французів епохи класицизму й освіти (Паскаль, Фенелон, Фонтенель та ін.), у поетів XIX віку (від Леопарді до Оскара Уайльда та ін.). Рядом коротких запитань перед співбесідником виявляються висновки, що випливають з твердження, яке здавалось йому непохитним доти, поки він не примушений був сам визнати його безглуздя (процес іронії); або переривчастою серією запитань з думок противника {27} здобувається висновок, дивний для нього самого несподіваністю ("родопомічний" процес). Така звичайна композиція "сократичних" діалогів Платона... Це "мистецтво думки", що стоїть на межі "поезії" і "прози".

Протягом другої половини IV віку виразними стали прикмети близького краху афінської держави, що був разом з тим і крахом всієї політичної системи міст-держав. В міжусобній Пелопоннеській війні Афін із Спартою (431— 404 рр. до н. е.) вичерпались грошові запаси Афін, скоротилась торгівля, розорилось селянство, розрісся люмпен-пролетаріат, досягли крайнього загострення протиріччя між рабами і рабовласниками, між бідними і багатими, чия індивідуальна власність збільшувалась коштом колективної. Але тим часом як міста-держави агонізували, завоювання Александра Македонського відкрили перед народами Еллади нові торговельно-колонізаційні шляхи на Схід, нові ринки, знищили ізольованість полісів і в результаті дали нові стимули грецькій торгівлі й заснованій на рабській праці мануфактурній промисловості. Наступники Александра поділили широку й різноплемінну завойовану ним територію на ряд великих держав — абсолютних монархій із складним і розвиненим бюрократичним апаратом. В античній історії, а разом з тим і в історії грецької літератури почався новий період — епоха так званого еллінізму.

3

В культурі елліністичного періоду, що сягає приблизно від 323 р. (рік смерті Александра Македонського) до 30 р. до н. е. (коли остання з елліністичних монархій, Єгипет, відійшла під владу римлян), насамперед треба відзначити дві риси.

Це, по-перше, зміна республіканського ладу монархією. Після того як влада зосередилась в руках однієї особи, що править державою з допомогою призначених нею чиновників, громадяни, усунені від участі в політичному житті, замкнулися в колі вузькоособистих інтересів. Уже в умовах міста-держави, що розпадається, особистість усяким способом силкувалась звільнитися від зв'язку з колективом. Про це свідчить уже багато трагедій Евріпіда. Для художника полісів понад усе стояло його рідне місто, слава його богів і героїв. На себе самого він дивився як на скромного учасника в спільній патріотичній справі й задовольнявся оливковим вінком як найвищою нагородою. Художник елліністичної епохи перестає почувати цей зв'язок. Він від нього звільнився... для того, щоб попасти на службу царям і царедворцям. Появляються двірські художники й поети. Виробляється вперше в античності тип поета-професіонала, що живе літературною працею.

Друга риса, зв'язана з першою, — це зміна національної відокремленості широкими зв'язками. У нових центрах економічного й культурного життя (царство Птоломеїв у Єгипті, Селевкідів у Сірії та ін.) уродженці Афін стикалися з представниками інших грецьких племен, греки — з негреками, "варварами", і старе розмежування греків і варварів втрачало своє значення, зароджувалась думка про єдність усіх племен і народів. Зате колишня єдність, заснована на зв'язку особи з колективом, розпалась.

Одним з результатів цього розпаду було відокремлення освіченої меншості з невченої "юрби". Аттіцькому поетові V віку сама ідея "юрби" була чужа. Аттіцька поезія V віку була народною; елліністична поезія — поезією для знавців з двірського середовища, з кола побратимів за професією. Мистецтво, що втрачає зв'язок з народом, стає перед небезпекою втрати змісту, перетворення на суто формальну вправу, на "мистецтво для мистецтва". Цієї небезпеки елліністична поезія, в особі більшості своїх представників, і не уникла. {28}

Літературні жанри, що самою своєю природою призначені для масового споживача — як-от, приміром, драма, — в таких умовах неминуче повинні були трансформуватись або зачахнути. Це сталось, хоч і не зразу. В Аттіці, що втратила своє політичне значення, ще досить довго за традицією держались театральні вистави. Але й там вони повинні були змінити свій характер. Політична комедія давно відійшла в минуле. Зате розвинулась і в руках талановитих представників розквітла новоаттіцька комедія, що прославлена іменем Менандра і являє собою, по суті, побутову "міщанську" драму, — уже без хору, без пісень і танців, із звичайними людьми як дійовими особами, із складною фабулою, вигадуваною самим поетом і побудованою на випадковості, — яка відіграє таку велику роль в діяльності купця-підприємця. Увага авторів звернена тут на старанне викінчування діалога й характерів, подаваних у стилі схематизуючого реалізму — з висуванням і пильним аналізом однієї якої-небудь переважної риси — на взір того, що ми маємо, приміром, у Мольєра в його комедії "Скупий". Новоаттіцька комедія важлива своїм тривалим впливом на літератури Європи; її наслідували й переробляли в Римі, а в літературах нової Європи її потомство, починаючи з кінця середніх віків аж до XIX віку, незліченне.