— Марусю!.. Голубко... я утік із... Сахаліну... до тебе... Я... я... ти... ти...— почав було знов Гаркун і замовк.
І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але се нас наче збудило. Я почав щось суфліровать, Маруся чогось впала навколішки й почала благать царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до иогб щось По-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.
І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.
— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла.— Ви знаєте, що ни мені весь ефект спортили?! Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я...
— Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматизм, тут ефект в цій сцені...
— Але ж... почекайте! — вмішався я здивовано,— ви ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій... у лісі... Який же тут ефект?
— Який? Який? — грізно повернувся він до мене.— Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я оіниб-ся... Да! Усяк може ошибиться... Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть, і драма од того не теряє... Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили розкошную сцену... Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що...— почав було Гонта, але зараз же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З са-пожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю... Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені порти-ли гру!
— Та ви ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива.— Ви ж самі з'явились тоді, як...
— Я? — гукнув Гаркун.— Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде... Завтра я виїжджаю... Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?
— Та вже ж...
— Ха-ха-ха, хо-хо-хо!!
Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з "уборної". По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу "непред вид енного обстоятельст-ва", купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили "безпаспортні" і, не розуміючи, розпитувались одне у другого, чого так хутко скінчилось "приставлен-ня". З театру чувся крик і галас.
Другого дня надвечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових суконь жидівок, що гуляли парами по середині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Ґонти, що наспівував "народну" пісню:
Заходю я в Вєпскую,
Садюсь яза стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
— А що будеш пить?
Вона ж отвічаїть:
— Голова болить.
— Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить.
Ах, чи пиво, ах, чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?
І зараз же біля мого вікна з'явилася "кумпанія невеличка, але чесна", себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюшках і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродія. "Кумпанія" наближалась весело й гучно, піддержуючи одне одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.
Порівнявшись з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.
— З понеділком і... будьте здорові! — гукнув весело Гаркун.— Як здоров'ячко?
Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать в номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.
Чай пила, булки єла, Позабула, з ким сидєла...— зараз же почувся голосний спів веселого Ґонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:
— Лейзер! Лейзер!
Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтииого номера.
— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!
І за цим я почув стук до себе в двері.
— Можна! — гукнув я.
Двері розчинились, і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він протягнув мені руку, шарпнув мою і мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.
— Прошу сідать,— повів я рукою на стілець.
— Бла-го-да-рю, но... не могу! І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка усміхнувся.
— Смішно? Да? — якось глухо промовив він.— Моя фігура возбуждаєт смєх у іних? Да?
— Боже борони, що ви?
— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою.— Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби...
Очей" доми, очень лєстни, Под решєточкоіі залєзной, Там Маша живьоть. Та-а-м Маша-а-а живьоть!! —
^вирвалось вмить з номера і луною розійшлося по "Малоросії".
На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він , стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:
— Милостивий государь... е...г... господин... а... вибачайте... словом, прошу вас до нас на чашку... а... чаю. Надеюсь?.. Отказ ваш уб'є мене... Пожалуста! Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно усміхнутись.
Мене кинуло в холод. Пробурмотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять з ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.
— Пренебрегаєте? — випроставсь він гордо.— Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і... свободні... Абсолютно свободні! Га?.. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші... Моя супруга, дві дами, артисти... Вип'єм, закусим, заспіваєм... Пожалуста!..