Матроси кидаються до вахт.
— По ма-ар-сах!.. "Буйну го-о-о-лову. Буйну го-о-о-лову"!..
Тримаючись за ванти, матроси стрімко піднімаються вгору по канатних сходах і, досягнувши марсів, розповзаються по реях робити свою важку, вже забуту всіма моряками світу, небезпечну справу: брати рифи у марселів. Дух забиває, коли дивишся на ці людські постаті, що розгойдуються разом з реями на пекельному вітрі, який щомиті загрожує зірвати їх у вир.
Тримаючись однією рукою за рею і притиснувшись до неї всім тілом, матрос уп'явся зубами у вкритий кригою парус і рве його майже до крові в роті.
Амплітуда коливання майже 180°. Несеться небо, сніг летить, спадають стрімголов у розвержену водяну безодню щогли з вітрилами і, не досягши на одну мить безодні, з катастрофічним шумом, рипом і лопотінням мокрих обледенілих парусів, злітають вгору, щоб знову перекинутись у вируючу пучину.
Пальці рук і ніг, зуби — все в крайньому напруженні! Краще не дивитись, щоб не бачити цих моторошних гойдалок, щоб, не дай боже, не занудило. Тоді прощай корабель і все на світі.
А на "Востоке", коли ураган досяг свого апогею і стало вже нікому не зрозумілим, чи воно день, чи ніч панує серед мороку холодних пустель,— на "Востоке" біля помп, де безупинно й безуспішно викачують воду, починає здаватись матросам, що вони вже тонуть.
— Господи, помилуй нас, грішних,— голосно зітхає старий матрос першої статті Федір Паліцин.
— Недаром сказано: хто на морі не бував...
— Даниловичу, що ж це? Кінець приходить? — Матрос Павло Мохов повернувся до Паліцина. На ньому вже нема лиця, так виснажила його безупинна боротьба.
— Давай, давай...
— Постій, Даниловичу, невже кінець прийшов?
— А ти відкачуй, не думай, — говорить Габідула Мамлієв.
— Я жити хочу, Даниловичу!..
— А хто не хоче. Виходить, не призначено нам більше.— Паліцин помічає, що води в трюмі стає все більше й більше.
Конопатник Андрій Єрмолаєв намагається забити розщілини, через які струмує в трюм вода. Але розщілини робляться ширші й ширші, йому здається, що корабель розходиться вже всіма своїми зв'язками.
— Господи, спаси, спаси нас, грішних! — хреститься конопатник Андрій Єрмолаєв, стоячи по пояс у Хвилях. А хвилі вже роблять у трюмі внутрішній шторм: плавають балки, шматки дерева, стикаються як попало, готові щохвилини вбити Єрмолаєва.
Федір Паліцин робить біля помп свою маленьку справу — відкачує з трюму воду з таким виглядом, наче він виконує святу свою місію, своє велике покликання в житті. В передсмертну хвилину щось подібне до високої радості сяє на його лиці, йому хочеться заспокоїти свого товариша в останню хвилину, але він розуміє, що для заспокоєння вже залишилось одне лише добре слово примирення.
— Де умирає хлібороб? У полі. Воїн — в бою. А мореплавець де, як не в морі? Немає краще смерті, як там, куди ти покликаний.
— Та я не проти моря. Я тільки... Гей! Взяли!
— Боже, спаси нас, господи...
"Мирньїй" переживає важкі часи. Напружуючись з усіх сил на палубах, його вахтові матроси знаходять забуття в праці. Незайнята частина моряків у кубриках почала впадати в тугу. Утома, тривале почуття небезпеки, рип корабельних зв'язок, хаотичне зміщення речей, безупинне виття й гарчання океанського звіринця, що оточив корабель, засмутили не одне матроське серце.
"Мабуть, не вирватись уже "Мирному" з цих хвиль, ні..."
— Михайле Петровичу, матроси почали молитися,— в тривозі сповіщає Лазарєва мічман Новосільський.— Зараз я помітив, в палубі одягають чисті сорочки.
Лазарєв розумів, що втрачається у моряків віра в корабель, що виснажлива втома і страх уже заполонили їх душі пасивним стремлінням до неба. Треба рятувати екіпаж.
— Ти що це, Чирков? Що з тобою?
Матрос Демид Чирков, що одяг білу чисту сорочку, повертається до командира, серйозний, весь заглиблений у себе. Говорить сумно, повільно, з якимсь урочистим примиренням:
— Нічого, вашскобродь, хочу за християнським звичаєм.
— Е-е!.. Дозвольте! Що це? Топитись задумали? Лазарєв виявив усю свою мужність, щоб вкласти
в інтонацію спокій і оптимізм. Він бачить, що не один Чирков готується на той світ.
— Тут нема вже чого думати, вашскобродь! Вже коли прийшов час!..
— Парусник Потап Сорокін, напівроздягнений, з чистою сорочкою в руці, хотів було...
— Сорокін? Ось він де! — скипів раптом Лазарєв, побачивши Потапа Сорокіна.
— Я шукаю, де парусник Сорокін?! А він паруси на той світ приготував! (До мічмана Новосільського, грізно). На десять діб під арешт!!!
— Єсть на десять діб під арешт, вашскобродь! — Потап Сорокін раптом пожвавішав: — Готовий хоч на півроку, послав би господь відсидіти.
Від цієї фрази, сказаної Потапом Сорокіним з повною готовністю до дальшого подолання життєвих труднощів, всі присутні повинні були б засміятись, та сміху не вийшло, так глибоко засумували люди.
Але рятувальний круг кинуто. Коли вже Сорокіну треба сидіти десять діб під арештом, тоді судно начебто й не гине. Вже малесенький, ледве помітний промінь надії запалюється в матроських серцях... Лазарєв це помічає, йому хочеться відвернути свідомість матросів від безодні. Він згадав... Так! Чудова думка! Він згадав Кронштадт і старого майстра кораблів Степана Колодкіна. "Побудовано непотопаючий корабель... Коли урагани вдарять за дванадцять балів, згадаєте мене".
— Вашскобродь!.. Невже...— Матрос-канонір Якуб Белевич, що стоїть в білій сорочці поруч з Чирковим, хоче спитати: "Невже на цьому судні можна сидіти під арештом живим ще цілих десять діб?"
Лазарєв (зрозумівши і навмисно перебиваючи Белевича, в бік Сорокіна). Я про тебе ще в Кронштадті рапорт напишу. Ти в мене ще там рік відсидиш!..
Чирков. Ви гадаєте, є надія?
Лазарєв. Яка?
Чирков. Витримає "Мирньїй"?
Сорокін. Невже є надія відбути кару?
Лазарєв. Так.
Чирков. Гадаете, витримає?
Лазарев. Я не гадаю, я знаю.
Б е л е в и ч. Отже, вважаєте, можна сподіватись?
Лазарев. Завжди.
Б е л е в и ч. Вашскобродь!..
Лазарев. Абсолютно. Адже корабель цей будували знаєш які люди? Справжні російські хороші люди...
Голос Лазарева м'якшає й одночасно міцніє, наче раптово натрапив на єдину річ, здатну не піддатися силі стихії. В палубу заходять штурманський помічник Яків Харлав і каноніри Барабанов і Гусаров.