— Записано.
— А є острови без людей, лише птахи. І снігу не буває ніколи.
— Вста-ва-ай! Вахта...
Беллінсгаузен і Завадовський в трюмі "Востока". Води по коліна, наче й не було в Порт-Джаксоні ніякого ремонту.
— Що робиться?!
— Знову тече, вашскобродь! — сповіщає Гладкий. — В носовій каюті біля форштевня протікає. Чуєте?
Беллінсгаузен і Завадовський стривожено прислухаються: дзюрчить...
— Конопатили, оббивали міддю, — не помагає. Гниль — дерево.
— Що можна подумати з цього приводу? Ось тобі й не червоніючий Джон Пайпер...— думає вголос Беллінсгаузен. Йому важко стримати досаду, але він стримується. Не треба при матросах давати волю своїм почуттям.
— Доведеться збавити паруси,— спокійно і діловито говорить Завадовський, зрозумівши свого начальника,^-інакше нас заллє.
— Не можемо. Не встигнемо вийти з зони криги.
— Що ж робити?
— Іти, як ідемо...
— Дозвольте, вашскобродь! — просить Гладкий. — Тверезо міркуючи,— Гладкий робить гідний жест у бік своїх товаришів,— ми вже більше пройшли, ніж іти. Коли ми поклали вже тут стільки праці, і довір'я до вашого високоблагородія, і науки, давайте... Зрештою, це тільки вода і вітер, особливої премудрості немає. Будемо вже качати до кінця. Давай, Паліцин! Юсупов! Курли-гін! Взяли.
Раптом глухий тріск. Від сильного удару криги по правому борту корабля всі похитнулись.
Командири кидаються нагору. Лейтенант Демидов, що керував кораблем, полотніє від хвилювання. На щастя, удар потрапив тоді, коли корабель спускався носом униз.
Ніч наступила, ніч.
День.
І знову ніч.
Немає шторму кінця й краю.
— Завтра різдво!
— Га-а?!
— Різдво завтра! — кричить Касаткін, гойдаючись на обмерзлій реї. Паруси вкриті льодом. Все ковзається. Не тільки рук для роботи, зубів не вистачає. Держись, Касаткін!
— Завтра різдво!
— Так! — відповідає Пилип Блоков.— Співають сьогодні у нас в Росії!!! Христа славлять!.. Ой!.. — Пилип Блоков посковзнувся. Завмерло серце в грудях на одну лише мить. Ослабнувши, розтиснулись руки. Крижаний вітер. Піднявши величезну хвилю, кидає корабель у прірву, розгойдується щогла від моря до моря,— і немає на ній Пилипа Блокова.
Яка музика розкаже? Які пісні? Чи розпачливий крик серед ночі?..
Давно це було. Минуло сто тридцять років, але дивіться,— ось він один в океані далеко за кормою.
— Прощайте!..— хоче гукнути він рідній матері й сестрам з темряви далекого свого часу, але хвиля закриває його.
В кают-компанії і палубах ніхто не знає про це. Згадуючи батьківщину і рідних, п'ють гарячий грог і співають різдвяних пісень друзі його й командири.
— Людина за бортом!!! Всі зіскакують з місць.
— Людина за бортом!!!
— Хто?!
— Не можу знати! Кажуть, Блоков.
— Блоков! Блоков Пилип?!
Кинулись на палубу офіцери й матроси. Темрява, й бризки, і крен корабля.
— Хто за бортом?!
— Матрос першої статті Блоков Пилип,— доповідає вахтовий офіцер.
— Заходів урятувати вжити неможливо,— доповідає Торсон.
Скорбота охопила корабель. В одному лише трюмі не знають про загибель товариша і, качаючи воду, линуть думками в далеке дитинство.
Але ось спускається у трюм Паліцин.
— Братці, Блоков загинув... Пилип.
— Пилип?! А-ах!.. Блоков?
— Так. Немає Блокова.
— Царство небесне. Справний був моряк.
— А який велетень! Ось вона, доля...
Довго згадували товариші Блокова, забувши про свято і гнилий трюм. Дзюрчала вода з щілин, хвилювалося "внутрішнє море" без угаву.
— Ну, що ж, братці? Взяли?!
— Гей, взяли!..
Кінчається шторм. З'являється крига. Пінгвіни, начебто радіючи з негоди корабля, оточують його, пригнічуючи своїм диким концертом. Навіть неповороткі кити розгулялися. Вискакуючи з води сторч майже на весь свій дивовижний зріст, і пірнаючи, і знову здіймаючись, і фонтануючи, наводять тугу на людей. "Восток" заглиблюється в сферу льодів і туману.
— Вогонь!
— Вогонь!
— Вогонь!
Три постріли з гармати в туман. Прислухаються на салінгах. Прислухаються біля бортів, на марсі, на юті. Немає відповіді. Не рухається звук. Але ось лунає жахливий рев буруна.
— Слуха-ай! — подає команду Беллінсгаузен.
В одну мить люди стають по всьому колу корабля: на бліндареї, гальюні, на трапах, на нижніх східцях ближче до води. Напружено й безмовно вдивляється і вслухається екіпаж: звідки бурун? Де айсберг? Де розбивається зиб об його печери, створюючи це ревіння?
— Слу-ухай! — командує вахтовий офіцер на баці. Очі придивилися. Слух напружений у всіх до краю.
їх багато, бурунів. Айсберги навколо, не напоротись би.
— Вогонь!
Немає відповіді "Мирного".
— Слу-уха-ай! Біля самої води на трапах слу-уха-ай! — наказує Завадовський.
Раптом лунає катастрофічний стук і шум — розвалюється айсберг. Цей крижаний велетень рушиться від близького пострілу "Мирного".
— Увага! Єсть "Мирный"!
Гудіння бурунів доноситься з різних боків. Не менше дванадцяти айсбергів оточили корабель. Куди рухатись?
— Крига! Крига!
— Праворуч на борт!
Затрубили сигнали, залопотіли паруси, падають купи снігу і стеклярусу із снастей на палубу. З оглушливим ревом зовсім близько пропливає крижана гора, схожа на руїни фантастичного білого замка з бійницями, баштами, арками і статуями крижаних велетнів.
На "Мирном" прислухаються до гуркоту й шуму.
— В зачарованому царстві,— говорить Обернібісов, показуючи Лазареву в бік крижини.— Погляньте, скільки їх!
— Не чути "Востока"? — питає Лазарев Новосіль-ського, що тільки-но увійшов.
— Ні.
— Виходимо з туману.
— Слава богу.
Раптом "Мирный" захитався. Що таке? Паруси обез-вітрились.
Всі вибігають нагору і буквально застигають в оці-пенінні: "Мирный" опинився у вузькому коридорі поміж двома величезними айсбергами з одвісними стінами. Ці стіни піднімалися з океану вгору втроє вище корабельних щогл, створивши тимчасову рухому ущелину.
Матрос Розгуляєв гукає з грот-салінга, що ущелині кінця не видно вгорі.
Чи пройде "Мирньїй" поміж Сціллою і Харібдою, чи зімкнуться вони й розчавлять його, як маленьку раковину?
"Пройшов?! Ні!" Розгуляєв проноситься повільно і плавно серед грізного мовчання айсбергів, що невпинно зближаються. Оціпенілий, зіщулений від страху і захоплення, немов уві сні або в казці, дивиться Розгуляєв на одвісний велетенський щит. Все ближче й ближче крижані стіни. Раптом, наче з веління чарівної руки, кристалічні велетні крижини пронизуються світлим ізумрудним кольором. Сонячне проміння миттю перетворює їх в освітлені незчисленними вогнями палаци, біля яких кити пускають високі фонтани. Зверху падають каскади найдивовижніших форм, а з правого боку...