— Ох, як це все жахливо! — думає вголос Лазарев. Це зовсім молодий ще лейтенант, але з великим
бойовим досвідом. Дуже освічений і обдарований офіцер флоту прекрасно розуміє, на які поневіряння й небезпеки прирікає екіпаж і особисто його, пристрасного мрійника і дослідника, ця диявольськи мала швидкість "Мирного".
— Хіба це швидкість?
— А ти, ваше благородіє, не поспішай,— пробує заспокоїти командира Колодкін, який бачив на своєму віку немало труднощів.— Англійський капітан Кук ось, кажуть, спішив, людей насмішив.
— Ну?..
— Ну і з'їли його тамтешні острів'яни... Видно, великий здирник був.
— Він був великий мореплавець,— сказав Лазарев, весь заглиблений у свої думи.— Вже якось подужаємо, Даниловичу?!
— Будьте благонадійні. Щоб екіпаж не підвів, а за вас і за корабель я спокійний.— Колодкін дивиться на Лазарева лагідним, розуміючим поглядом. Звичайно, дуже неприємно, що корабель вийшов тугуватий на швидкість, але визнати цю погрішність перед молодим лейтенантом йому, Степану Даниловичу Колодкіну, не так легко, хоч винен в ній інженер Курепанов, а не він. До того ж, справа не тільки в швидкості.
— Відносно швидкості скажу вам: так, не вийшла швидкість! Тому що це мистецтво! А в мистецтві корабля, щоб ви знали, більше таємниці, ніж в мистецтві храму чи книги!
Майстер кораблів Колодкін оглядає ще раз свій витвір.
— Не осуджуйте і не журіться, панове. Ви на роботу дивіться. Створено вічний корабель. І де створено? В Росії! Це тобі я кажу, вашскобродь, робоча людина. Згадаєш, коли урагани вдарять за дванадцять балів!
Ці слова майстер сказав офіцеру з таким достоїнством, і стільки розуму й благородної чесності прочитав лейтенант в сірих очах майстра кораблів, що йому стало раптом легко. Повний вдячності, він зрозумів, що ніколи йому вже не забути Колодкіна і що все йде, власне кажучи, прекрасно.
На борт "Востока" піднімається адмірал Саричев. його зустрічає біля трапа капітан Беллінсгаузен. Подана команда. Офіцери й матроси вишикувались за уставом.
— Адмірал Саричев! — доповідає мічман Денисов капітан-лейтенантові Завадовському і лейтенантові Торсону в артилерійській палубі.
Офіцери швидко йдуть до трапа.
Славетний дослідник Північного Льодовитого і Великого океанів — гідрограф Гаврило Андрійович Саричев уже на палубі. Старий богатир-академік з сивою головою і з зовсім молодими сірими очима, почесний караул екіпажу — молодець до молодця, захоплені, схвильовані офіцери, блиск снастей і палуби, блакитне небо...
— Здрастуйте, друзі мої!
— Здравія желаем! До екіпажу:
— Здорово, герої-добровольці!
— Здрай-желай-вашдітство!
— Молодці, молодці, краса... Свято яке, а-а! А скільки хвилювань в очах! — Старий адмірал-академік посміхається до командирів кораблів з ніжністю, якщо це слово підходить до суворого вигляду мореплавця.— Куди не подивлюсь — хвилювання, так, так, так, так! Все здається вже байдужим, майже минулим, признавайтесь — так?
— Ні, ні, Гавриле Андрійовичу!
— Далеке вже полонило ваші душі, бачу! На березі помітив. — Саричев ще раз мудро посміхнувся. — Прощання на березі — сюжети для великих психологів, художників. "Вона" вся в сльозах, і батько, і мати — прощай! А він — очі вдалину, і вже нема його" з ними, і скоріше б, скоріше, скоріше... Господи, яке прекрасне життя!
Прекрасне життя. Ось він іде на корабель, сіроокий, ломоносовський хлопець Касаткін, матрос-доброволець. З ним молода Надія в-сльозах.
— Прощай, рідненький... Ти хоч снись мені частіше.
— Це можна. Снитись обов'язково буду. Тільки чи дійде сон: дуже вже далеко.
— Це так далеко-о, Прошо?.. І ніхто ще там не був?
— Не був ніхто... Ну, Надіє!..
— Прокіп Касаткін! — чується виклик із шлюпки.
— Єсть Касаткін!..— До Надії: — Обніми...
На палубі "Востока" новоприбулі знайомляться з помічником командира судна Іваном Івановичем Завадов-ським.
— Капітан-лейтенант Завадовський.
— Завадовський?! Художник Михайлов. Прошу любити і жалувати,— вперше на судні. Боже, яка краса! — Михайлов у захваті від корабля, від щогл, від моря.
— Велетень... Куди Христофору Колумбу! А щогли, боже ти мій!.. Та-ак! Пан Симонов!.. Дозвольте відрекомендувати...
Завадовський (до Симонова). Дуже приємно. Ви син астронома Симонова?
Симонов. Пробачте, я сам астроном Симонов.
Завадовський. Так? Дуже радий.
Михайлов. Не чекали, правда? Звичайно, астрономи з бородами, в ковпаках і в мантіях.
Завадовський. Це астрологи. І то більш у спектаклях. Прошу вас, панове.
Навколо кораблів сотні шлюпок. В шлюпках проводжаючі — батьки, матері, брати, офіцери, дами, студенти. Шум, останні побажання, тости за тих, хто в морі.
Адмірал Саричев і командири кораблів входять у кают-компанію, яка є одночасно і прекрасною бібліотекою. На стінах — карти південних морів. Старий академік знає ціну цим картам. Він їх пізнав на власному досвіді, на досвіді Лисянського, Головніна, Коцебу, Кру-зенштерна.
— Що не океанська карта, то брехня! От вже справді вилами по воді писано! І не розбереш: неуцтво мореплав-ців-піратів чи навмисний обман! А назви морям попридумували, подивіться: "Сердите", "Небезпечне", "Заборонене" — не ходи!
— Таки справді злодійські імена,— сказав Беллінс-гаузен.
— Провірте все, що можливо. Складіть правдиві карти південних морів,— наперед вам спасибі від Російської Академії наук і від усього світу. Це не забудеться повік.
— Спасибі, Гавриле Андрійовичу.
— Так. Отже, маршрут ваш?
— Кронштадт — Портсмут — Ріо-де-Жанейро... — Лазарєв показує на карті.
— Мрія...— зітхає Саричев.
— Мис Горн, звольте бачити, ось тут залишається праворуч. Карти кінчаються, і ми на кордоні білої плями,— продовжує Лазарєв.
— Тут уже карту замінить інструкція,— спокійно говорить Беллінсгаузен.
— Так, — продовжує Лазарєв. — Згідно з її вказівкою, ми відправляємось для огляду острова Георгія під градусом п'ятдесят п'ять південної широти, звідти — до Землі Сандвічевої, обійшовши її з східного боку, спускаємося до півдня і продовжуємо свої пошуки до найвіддаленіших широт, яких тільки досягнути можливо!
— Дуже... інструкцією^ бачу, вдоволені, — Саричев дивиться на Лазарєва.— Мені ваша матінка говорила, що ви інструкцію читаєте напам'ять, мов вірші Державша.