Чому саме сім?
Щоб охопити весь тиждень. Наприклад. Перший день. Понеділок. Принцип понеділка — єдність. Сім її складових. Перша — єдність мети. Друга — єдність і наскрізність керівництва. Третя — єдність критики і самокритики. Четверта — єдність спільних зусиль. П’ята — єдність заходів здійснення зусиль. Шоста — єдність… цього… єдність… цих… Скільки ви вже там нарахували?
П’ять.
Шість!
Шосту ви недовизначили.
Ну так от ви й зробіть це! Придумайте що-небудь.
Вичерпавши директиви, президія пішла на вечерю.
Основна маса бригади засіла перелопачувати те, що вони раніше накидали, але серед них знайшлися виродки, які замислили помсту.
Так, казали собі виродки, ми — слабкі люди. Ми скептики. Але ж ми не ідіоти. I не негідники.
Щоб і надалі поважати себе, вони створили паралельний сценарій дійства, в якому княгиня, вона ж засновниця нашої духовності, зображалася, по-перше, як слабка на передок, а, по-друге, як садистка. У сороміцьких куплетах, складених на її честь, княгиня однією рукою квасила в кадубах голови зрадників, а іншою перевіряла чоловічу силу кінноти.
У той самий час якийсь безіменний сміливець настукав під шумок бесіду Петра Петровича з Петєю про походження буття. В тій бесіді Петя-спудей звертається до свого научителя.
Петре Петровичу, питає Петя, от я чув, що існують різні погляди на те, звідки і як пішов світ. Так, для прикладу, Амхвібрахвій вважає, що світ пішов з меду, Оксюморон — що з міді, а Розпроперцій — зі ртуті. А що ви думаєте? З чого походить світ?
Світ суть походить, каже на це йому Петро Петрович, з гівна.
З гівна?
Так, Петруччіо, з гівна!
* * *
Чоловік тре лоб і намагається зрозуміти, що треба цим людям. Чого вони насправді прагнуть? Яка в них мета? I для чого їм ці ігри? И що не дає їм спокою?
Він напружує зір, але це лише збільшує мерехтіння. Ні, він не знає. Ні цих людей, ні жінки, з якою йому було легко й весело. Нема такої інтимності, яка могла б нас наблизити до іншої людини. Вона назавжди буде для нас загадкою. Добре, якщо ми хоч про себе знаємо щось. А то ж ні! Чоловік думав, що він, принаймні, знає, чого він хоче. Не те, що йому треба, а що він хоче. Бо то — різні речі. Він хотів раз на кілька днів бути з нею. Не весь час, а кілька годин кілька разів на тиждень. I вона, здавалося, хотіла того ж. Але тепер він не певен.
На кону за знаменним розспівом "Сон-трава на могилі" гримить колективна рівноапостольська сповідь "Засвітимося ми душею, гей!".
Якась невизначена небезпека не дає чоловікові зосередитися на концерті. Загроза походить не від горлопанів і не від президії, яка осіла по ложах. Щоб комусь серйозно загрожувати, в них немає ні сили, ні вірогідної брехні. Звідки ж це передчуття? Чоловік дослухається до себе і не звертає увагу ні на хор із опери, ані на танці з балету. Він не реагує на акробатичну композицію "Немає на світі кращих хлопців" і навіть, від бесіди князя з мудрецем йому не гидко й не смішно.
Щось суне на нього зсередини. Під вискіт масовки "Гуляє Царгород", він підводиться і, перечіпляючись об глядачів, поривається на вихід. Перегорнути цю сторінку, забути про неї, оголосити її сном — от що йому треба, от чого він хоче. А для цього треба, як мінімум, виспатися.
В таксі чоловік так стогне, що водій різко гальмує й хапається за металевий прут, який завжди лежить у нього під сидінням.
Це — радикуліт, каже чоловік. I нерви.
Таксист його розуміє з півслова. Поперек — це і його слабке місце.
* * *
Вдома дружина вже кілька годин чекає на нього, щоби поскаржитися на дочку. Вона бачить, що його хитає, але не питає, де він був. Вона не хоче, щоб, виправдовуючись, він був змушений брехати. її цікавить одне: здатен він зараз її сприймати чи ні.
Чоловік каже, що здатен, але не зараз. Він скидає плащ, сопе й тупцяє в бік ванни. Там він помічає, що не може підняти ногу. Зайва рідина виходить з нього так надсадно й довго, що він тричі встигає злити воду. Тримаючися однією рукою за бачок, а іншою за стіну, він знову перевіряє ногу. Все те саме. А що, як він зараз послизнеться й не зможе підвестися? Він б’є по клямці й вивалюється в коридор, де його підхоплює дружина.
Вона щось каже йому спершу про дочку, а тоді про зятя.
Чоловік відмахується, але дружина блокує прохід. Вона каже, що йому, звичайно, плювати на родину, але цього разу треба діяти. Поки не пізно.
Він пробує виборсатися, але відчуває, що не може ні на чому зосередитися. Дочка. Зять. Дайте спокій! Щось тисне на голову. Як би це припинити? Чай! Треба попити чаю.
Ти будеш слухати?
Кажи.
Дружина каже, що дочка кидає свого чоловіка.
Як? Вже покинула чи тільки збирається?
Відштовхуючися від стін, чоловік розвертає себе. Так, він не помилився. Це куртка його дочки на вішаку. Де ж сама вона? И що значить "кидає"? Невже вона хоче жити тут, з батьками? Де саме? В матерній кімнаті? Ну не в його ж кабінеті. І не на кухні. Як це нерозумно. У неї все завжди на імпульсах.
Дружина наполягає, щоб він побалакав з дочкою. Але як він може з нею балакати, якщо вона його не називає ні "татом", ні "папою", а тільки на ім’я по-батькові, і то, коли дуже припече. Для неї рідний батько — це "наш егоїст". Краще подивилася б на свого чоловіка. Якщо хтось і любить себе, так це він. Він у них письменник. Поет. А тепер іще й есеїст. Бо за вірші зараз ніхто не платить. Пише для газет філософічні роздуми на теми життя й мистецтва… Чоловік читає все, що той друкує, і певен, що відчуває свого зятя. Останні роки той живе із іноземних стипендій. Стрибає з крижини на крижину. їздить по світі як незалежний інтелектуал і співає про все, що бачить. Добре йому. Чоловік теж хотів би так.
Зять обрав позу іронічного космополіта. Молодого, але пересиченого знавця життя по обидва боки залізної завіси. Втаємниченого майстра. Охоронця шляхетної мови, закинутого межи бидла.
Його стиль — важкі, синтаксично заплутані фрази з безліччю ліричних відступів. Витинанки-алюзії навздогін буряків. Непролазне буяння підрядних речень. Плетиво з прикметникових зворотів. Його хобі — вписувати себе у світовий контекст. Іноземні фрази — без перекладу і, ясна річ, з помилками — стирчать з його статей немов сваї на руїнах пірса. Він встромляє скрізь імена та назви, наче це карти з новенької колоди.