Андріївський узвіз

Страница 4 из 50

Диброва Владимир

На вході його оточують стрижені, зліплені з кубів та пірамід охоронці. Вони в кілька дотиків перетасовують його один одному і, не намацавши зброї, спрямовують у бік вбиральні. Ну, перебрав. Ну, десь з кимось побився. Але для керівництва країни він не загроза.

* * *

Його місце — в партері, навскіс від помосту, де височить президія урочистих зборів. Вільний від смутку час чоловік розглядає почесних сидунів. Він їх побоюється, презирає і хоче на їхнє місце. Не в перший ряд, і не в центр, а трохи ближче до краю. Це — його світ. Чоловік хотів би вважати себе знавцем високого і прекрасного, але місцеві звичаї й повадки цих хазяїв життя — це єдине, що він встиг збагнути за всю свою наукову кар’єру. Зате він тепер може пояснити і передбачити будь-яку з їхніх дій чи думок.

Він легко ділить президію на типажі — мугирі, кримінальники, м’ясо-молочна порода, нікчеми. Кожну з цих ґруп можна далі розбити на підгрупи — клінічні сліпці, сліпі кобзарі, тетері підсліпуваті й, нарешті, незрячі проводирі. Чоловік без проблем зазирає у їхні найпотаємніші бажання — накрасти, як слід наїстися, напхати добром мішки, решту вивезти подалі і понадкусювати. Він знає, чому так сталося. Тому, що ці дядьки — діти голоду, в кращому разі — несортове зерно, але здебільшого — бур’яни. І це його обурює. Нестільки брак селекції, як те, що серед них немає ідеалістів. Тих, що за ідею заріжуть рідного тата. Бо ці заріжуть за гроші. Або владу. Але не за світлу мрію. Мораль для них — це завжди скриня з подвійним дном. Хоч вони і гуртуються в клани й полюють на здобич, як шакали, зграями, але насправді кожен з них — індивідум. Тому вони не мають ні спільної мети, ні, навіть, спільного знаменника. Вони не можуть не перегризтися. Тому вони приречені.

Задоволений своїм діаґнозом, чоловік дає президії виголосити все, що вони напланували. Поки головуючий читає, інші члени президії водять очима по залу. На чоловіка вони не звертають увагу. Хіба що сухенька чиновниця, що представляє тут педагогів, уздріла, що в нього мокра голова. I ще хтось з дуже широкою спиною знічев’я маракує, а чи, бува, чоловік не семіт.

Тим часом неохоплені нічим змістовним думки інших членів президії валять в зал і оточують чоловіка. Бо вони теж знають його, як облупленого, і їх особливо дратують його сьогоднішні думки. Не видно, хто першим кого зачіпає словом чи поглядом, але наступної миті думки чоловіка, тицьнувши хамам дулю, кидаються урозсип. Гонитва триває недовго. Президіумські відловлюють чоловічих і кришать їх на потерть. I лише ставши порохом, чоловічі думки перетворюють поразку на перемогу. Вони осідають на своїх гонителях і потрапляють їм в кров. Кров з усіх боків тисне на мозок і до гонителів доходить, що, як вони і надалі хочуть сидіти в президії, їм треба знайти спільну мету. Або хоча б знаменник. Бо чоловік, коли сталася ця колотнеча, думав саме про це.

Не міняючи постав та виразів обличчя, члени президії тужаться і витискають з наявних думок купи свіжих ідей. Дві окремі, гарно зформовані купки. У правій громадиться те, що відгонить тілом, тобто їжою, у лівій — духом, тобто красивими словами. Купки не дуже родичаються.

Ти спершу нагодуй, пропонує одна з них, а тоді вже вимагай, щоб був дух.

Навпаки, каже інша, дух, він завжди попереду субстанції.

Так, намагаються знайти компроміс мудрагелі з обох купок, але ж і дух, і субстанція — неподільні частини єдиного.

Шо-шо?

Єдиного.

Чого єдиного?

Чогось такого, що завжди є.

Наприклад?

Наприклад, ковбаса, горлають екстремісти з правої купки.

Наприклад, перекрикують їх екстремісти із крайньо-лівої, мова.

Не всі зразу, вимагають прихильники компромісу, а по черзі.

Ну так от, кажуть ті, котрі за ковбасу, ми теж за дух. Але за справжній. Ковбаса без духу — не ковбаса. Тому в неї й кладуть часник. Тому ще древні ацтеки мали релігію, яка їм дозволяла…

Для нас зараз мова, кричать їхні опоненти, важливіша за релігію.

Так, кажуть їм, не можна.

Чому це?

Бо без релігії не буде на що чіпляти моральність.

Моральність, кажуть їм, нехай сидить і не гавкає. Бо моральність слабкіша за реальність.

Не можна так казати.

Чому?

Бо це — не ідея.

А що?

Думка.

Ідея!

Думка!

Дискусія робиться бійкою, і купки змішуються.

Зараз нам треба, вирішують м’яті об’єднані ідеї, і те, і те. Щоб і нагодувати всіх і водночас запровадити духовність. Хоча б на п’ять хвилин, але щодня. А для цього годилося б створити щось на зразок чорнечого ордену. Щоби довкола урочистих подій верхній ешелон міг походити в рясах.

Самих ряс замало, кажуть їм. Потрібна зчепка. Клей. Щоб усе сходилося в одну точку й саме крутилося.

Як це зробити?

А так, що як тільки воно народилося, ми йому робимо щеплення.

Кому?

Всім. От тоді ця ідея буде для кожного рідною.

Яка ідея?

Відповіді на це питання ніхто не знає. І як вони не б’ються, скільки не засідають, а ідея не вимальовується.

А що, каже хтось, як ми наймемо бригаду? З майстрів слова та ветеранів ідеології.

Всі згодні.

Беріть що хочете, каже президія бригаді. Тут усе — наше. Спільне добро, гуртовий спадок, перли думок і зітхань. їжте від пуза. Співайте від души. Вдягайте по кілька пар. А як треба добавки — гукайте. Під це діло фонди знайдуться. Але! Щоби на таке-то число ви нам представили дійство з ідеєю. Яка б своїх надихала, а чужих жахала. Дійство, воно ж шаблон. Керівні органи по свободі наповнять його чим треба. Воно ж кістяк. Бо була б кістка, м’ясо саме наросте.

* * *

Замість дзвоника після перерви тричі бовкає церковний дзвін. Завіса розсовується, світло гасне і в оркестровій ямі вибухає гімн. В гімні литаври уособлюють звитягу, арфи — розчуленість, труби оспівують тяглість історії, бубон — біль і борню, альти зі скрипками — красу брів, вусів і критих соломою стріх.

Кін по черзі загарбують то співи, то танці, то декламації та уривки з вистав. Кожен з номерів має чітку, зрозумілу структуру. За кожним закріплені виконавці, червона нитка, ударний рядок, ключові та красиві слова.

Дійство відбиває самобутність національного духу і відповідає міжнародним стандартам. Наочність апофеозу посилена князем (на цю роль одразу наклав лапу головний народний артист), який гарцює коном на справжньому коні.