Андріївський узвіз

Страница 39 из 50

Диброва Владимир

На дядечкові — тільняшка, а поверх неї — червоне жіноче пальто з гостро модного матеріалу "джерсі" ходового сорок шостого розміру. Дядечко хоче продати їм це пальто за п’ятдесят рублів. Хлопці мацяють товар. Пальто геть нове, хоча на ньому і нема бірки. В крамниці таке може коштувати рублів сто двадцять, а на руках — двісті. У хлопців — три рублі й двадцять чотири копійки. Дядечко спускає ціну спочатку до тридцяти, тоді до червінця, і нарешті віддає за троячку.

За двадцять чотири копійки хлопці обдзвонюють всіх своїх знайомих і пропонують їм пальто. Охочих нема. Вони йдуть поміж люди і не пропускають жодної жінки сорок шостого розміру. їхні дії привертають увагу міліціонера, який конфіскує у них пальто і вимагає пояснень. Хлопці пояснюють, що одна дівчина з їхньої групи забула на парті пальто. Вони за нею побігли, але дівчини вже ніде не було.

А в чому ж, питає хлопців міліціонер, вона пішла додому, якщо її пальто тут?

Він розуміє такі нюанси, бо в нього також є дочка.

Звідки ж ми, кажуть хлопці, знаємо, в чому вона пішла?

Покажіть, каже міліціонер, документи!

У хлопців при собі тільки студентські проїздні на трамвай і тролейбус. Міліціонер лізе в їхні торби і знаходить там конспекти й підручники.

Що ж, каже він хлопцям, поробиш. Завтра їй віддасте. А зараз ідіть додому і вчіться.

Він каже так, бо його дочка саме кінчає десятий клас і хоче десь поступати.

Додому студент приходить коли батьки вже в ліжку. Він шмигає в свою кімнату й ховає там джерсі. В неділю вони з товаришем їдуть на товкучий ринок на околиці міста. В електричці їх обступають малолітки й питають, що там у них в рюкзаку. Скидай рюкзак, кажуть вони, а не скинеш — то попишемо. На повороті вагон спершу перетасовує, а тоді ще й утрушує свій вантаж. В результаті озброєні викрутками пацани опиняються по різні боки від проходу. Студент з товаришем, не чекаючи, коли ті знову оточать їх, прориваються на вихід і зіскакують на найближчій зупинці.

Наступного тижня вони несуть джерсі в ломбард. Приймальниця вивертає й обнюхує пальто так, немов життя її дітей залежить від того, чи знайде вона тут сліди крові чи інших виділень.

Де ви, питає вона, не дивлячись на хлопців, його придбали?

Ті кажуть, що в універмазі.

Ну-ну, каже вона і робить позначку в квітанції. Паспорт!

Студент із товаришем перезираються. Обидва взяли сюди паспорти, але ніхто не хоче засвічуватися.

Паспорт! — повторює наказ приймальниця.

Ми передумали, каже студент і хапає пальто.

Жінка робить те саме. Але в неї дві руки, а в хлопців чотири, крім того на їхньому боці молодість й адреналін, завдяки якому вони за хвилину опиняються в такому місці, з якого ломбард видається далеким спогадом.

В пошуках покупця минає ще кілька днів, перш ніж студент з товаришем опиняються в тому самому гастрономі і бачать того самого дядечка. Зараз на ньому та сама тільняшка, а поверх неї — вицвілий лікарняний халат з двома шворками різної довжини.

Душа любезний, кажуть вони йому, мари сюди, що у нас є для тебе! Бери, носи, їж на здоров’я! Це мама спекла тобі пиріжок.

П’ятдесят, каже їм дядечко.

П’ятдесят що?

Рублів.

Ти шо, здурів?

Тридцять.

За що?

За те, що я візьму гріх на душу.

Який гріх?

Крадену річ.

Ти ж нам її у п’ятницю…

Добре, троячка і бог з вами!

Бачиш он там, кажуть вони йому, урну? А тепер здогадайся, що ми туди зараз кинемо.

Бачиш он там, каже він їм, мента? А тепер здогадайтеся, що я йому скажу.

Що?

Що я — єдиний, хто знає, де, коли і в кого ви вкрали це пальто.

Студент з товаришем витрушують всі свої кишені, віддають дядечку троячку і тільки так позбуваються джерсі. В обох них ця пригода значно прискорює процес обміну речовин. Вже на виході з гастроному речовини так тиснуть на міхур, міхур на голову, а голова на ноги, що ті самі знаходять кущ. Але довкола куща постійно товчуться люди, тому вони мусять бігти в готель, що поблизу, і шукати там двері з позначкою "М". В цей момент вже за кілька кроків до звільнення їх зупиняє багатоголосе "горь-ко!". А це означає, що поруч, в бенкетному залі гуляють весілля. Хтось із того боку розчиняє перед ними двері, і хлопці стають свідками палкого поцілунку. Поки всі підбадьорюють молодят, студент пригадує, що він сьогодні не обідав, ступає на територію весілля й тягнеться до тарілі, на якій у вигляді рибини викладено м’ясо асорті — шинка, суха ковбаса кількох типів, буженина і балик. Студент, щоб не зруйнувати композицію, тягне шматок із середини, але соковита плоть різних тварин так злиплася, що вже не хоче розлучатися. Студентові здається, що рибина підскочила і вчепилася йому у руку. I йому нічого не лишається, як підхопити її і притиснути до себе.

Гей, кричать йому з усіх кінців залу, що ти робиш?

Студент, не випускаючи з рук улову, задкує на вихід. Товариш робить те саме, ще й по дорозі з крайнього столика прихоплює пляшку коньяка.

Хто це, не розуміють батьки наречених, такі? Ми хіба їх запрошували?

Кілька червонопиких молодців, не чекаючи сигналу, вихоплюються у прохід і біжать слідом за крадіями, спочатку коридорами, а тоді й незкінченними слизькими сходинками, які сполучають готель із центральною магістраллю міста. Подолавши два прогони, хлопці бачать, що під ними, прямо по курсу, на обочині причаївся і газує міліцейський "бобік". Вони краєм ока помічають ліворуч від сходів неосвітлений будівельний майданчик, видряпуються на паркан і разом зі своїми розбухлими міхурами гепаються у пітьму. Матюки, відсапування й гупанина пролітають повз них спершу долі, а тоді під гору. За цей час темрява рідкішає, і в ній помалу проступають обриси прямокутників і кубів. Хлопці бачать, що це — не простий будівельний майданчик. Тут невдовзі мусить повстати пам’ятник головному велету людства. Тому і паркан тут не має дірок, і земля не засмічена ні побутовим послідом, ані металобрухтом…

Більшість людей переконана, що головний велет людства (залізний, кам’яний чи дерев’яний — не має значення) народжується, як і всі ми, одразу й повністю. З брили мармуру чи граніта. Скульптор їде в копальню і каже робітникам: вріжте мені кавалок оцієї скелі. Ті чесно виконують наказ, вантажать бегемота на баржу чи на рейки і везуть у майстерню, де митець шість днів і багато років довбе граніт долотом, шкребе його, тоді полірує й нарешті, встановлює на якійсь командній висотці. А сам, дуже змучений, але задоволений, їде на курорт.