А от і поліклініка. Риплять щелепи дверей. Потік націлених на вихід пасажирів затягує і крутить двох жінок. Одна з них опирається і кричить, що це не її зупинка. У той час, як друга розкидає руки й регоче.
Вже майже на сходинках, коли між чоловіком і дверима лишається кілька спресованих тіл, і знадвору, назустріч руху, поверх пальт, шуб, курток і перекривлених ротів, легкою ходою піднімається хтось. Якийсь військовий. У папасі, з кокардою.
Невже Полковник? Так. Той самий, що сьогодні зранку сидів у чоловіка на занятті. Він. У новій польовій формі. Три його зірочки сяють мов три сонця. А його повернуте до чоловіка лице каже: хапайся!
ДРУГА ЗУПИНКА
Тут щойно закінчився черговий історичний етап і почався інший. У тому, якого вже немає, люди колективами ходили в кіно. Цілі контори, підприємства та школи, замість роботи чи занять. Ходили дивитися фільми про те, що вони пережили, й про те, як їм тяжко було. Дехто плакав, навіть ветерани війни. Особливо коли під кінець картини герою повертали несправедливо відібраний орден. Плакали й ті, хто не був на фронті, і ті, хто за віком ще не служив. Решта сиділа в темряві і чудувалася зі своєї самобутності. Бо тільки в нас свої нищать своїх. Діти питали батьків, чому ті мовчали, коли паплюжилися ідеали. Батьки їм казали, що скрізь є як злі, так і добрі люди. Ми добрі, але ми довірливі. За оцю доброту ми й постраждали. Тому ми нікому не дозволимо вказувати собі.
Нарешті, цей етап без оголошення докрутився до кінця. Люди про це здогадалися з того, що припинилися культпоходи в кіно. В результаті змін у них побільшало досвіду, але поменшало певності.
Чоловік на ту пору як раз став студентом. І в нього усе навпаки. Більше певності, аніж досвіду. Він певен не тому, що бачить те, про що інші не здогадуються, а тому, що на це є внутрішні причини. Щось в ньому бродить, і тремтить, і розбухає, і мліє. Воно тисне на різні органи і чогось від них вимагає. Природу цього явища він іще не збагнув. Підручник з філософії вчить, що довкола нас є ще непізнані феномени, які рано чи пізно наука виявить і розкусить. Але студент не може чекати. Те, що його розпирає, може вибухнути. І, якщо він його не перепакує у щось корисне, воно його розірве.
Зранку батько вичитує йому, що вчора він чорті коли прийшов додому, бринькав і не давав їм спати. Синову гітару він називає балалайкою, а його манеру гри — "тринди-ринди, пухнуть ньогті".
Студент каже, що він шукає себе.
Батько каже, що для цього є день.
Студент каже, що для покликання не існує ні дня, ні ночі.
Покликання він собі уявляє чимось на зразок санчат, які самі несуть тебе, ти лише підгальмовуєш на віражах. Вся різниця у тому, що санчата треба спочатку затягнути на гору, а покликання тебе саме тягне.
Батькові ця ідея здається дурницею. Вигадкою тих, хто, замість тягнути лямку, хоче стрибати по життю. Знімати вершки й ні за що не платити.
Покликання, каже батько, покликання? Я тебе вже півгодини кличу! А тобі як позакладало!
Студент каже, що він не чув.
Ні не чув, каже батько, а тільки робив вигляд.
Студент стоїть на своєму й чекає, що мати заступиться за нього. Але вона насипає всім їжу і за розмовою не стежить. Сьогодні на сніданок котлета з картоплею. Мати щодня прокидається під шосту, розпалює колонку і стає мити посуд. Його за день набирається стільки, що під вечір, забивши раковину, він ще й звиває собі кубла по всій кухні. Після роботи у матері немає на посуд сил. Повечерявши навстоячки, вона валиться під телевізор. А перед сном вона відчиняє вікно й палить, часто по кілька разів. Коли студент був маленьким, вона вставала ще раніше, так, щоб о шостій вже бути на базарі. Там вона двічі на тиждень за будь-якої погоди купувала сир у знайомої бабці.
Покликання, підсумовує батько, це маскування для невдах і ледацюг.
Мабуть, у них вчора знову була сварка. Раніше призвідницею чвар була студентова сестра. Зведена сестра. У них спільна мати, але різні батьки. В дитинстві їм казали, що її рідний батько був героєм війни. Мама чекала на нього, щоб розписатися, але коли була остання битва, вража куля поцілила у його юне серце. Але колись з криків на кухні діти дізналися, що справжній батько сестри — зовсім не фронтовик, а лисий режисер якогось місцевого театру. Сестра припинила називати студентового батька "папою" і заявила, що міняє прізвище. Але де зараз той режисер, і які у нього паспортні дані, цього їй ніхто не міг сказати. Батько студента, взагалі, міг його вигадати, через ревнощі, Коли він побачив маму, то закохався з першого погляду, одружився в свої двадцять років і вдочерив її дитину, хоча його батьки і погрожували, що вони його проклянуть.
Тепер, коли батьки сваряться, мати дорікає татові, що це він випхав дочку з хати. Створив їй такі умови, що вона пішла за першого, хто їй трапився. Аби не жити під одним дахом із вітчимом. А батько на це каже, що в неї завжди була своя, хай і прохідна, кімната. В той час, як вони ділили кімнату із сином, який спав у них за ширмою. Тепер сестра зі своїм чоловіком живуть у гуртожитку, де їм виділили кімнату.
Студент робить вигляд, що поспішає на пару, а насправді, як тільки батьки гупають дверима, вмикає магнітофон і підбирає акорди до пісень. Він пише й власні пісні. Починав він із того, що вибравши вірш котрогось зі своїх улюблених поетів, довго ходив по кімнаті з гітарою, поки не витискав з неї мелодію. На сьогоднішній день в його доробку три десятка таких пісень, серед них — дві балади на сонети Шекспіра. А в перспективі він хоче покласти на музику весь сонетарій. Але з цим проектом доведеться почекати, поки він не засвоїть більше акордів.
Є у нього й пісні на власні вірші. Його першим твором була пісня протесту про лабіринт, який люди видовбали у вапні. У приспіві герой закликає всіх тікати разом з ним, але при цьому не забувати про мільйони смертей. Ясна річ, що ця пісня була розрахована на вузьке коло перевірених друзів. Колись він був спробував понести її в люди, у найглибшу станцію метро, де була чудова акустика. Але він не встиг дійти до волелюбного приспіва, як його зупинив міліціонер. На цій станції у них був пункт охорони порядку. Міліціонер примусив студента дихнути і, не унюхавши сивухи, відпустив. Але сказав, щоб студент так ніколи більше не робив.