Андріївський узвіз

Страница 25 из 50

Диброва Владимир

Під час візиту батьки зізналися лікареві у своїй безпорадності. В тому, що вони воюють із тінню. Ті, хто їм мусив би допомагати, лише удають, ніби щось знають. Ще й залякують.

Я вас, сказав їм психіатр, розумію.

Розповіли вони йому і про дитячого психолога, яка займалася з їхньою дочкою. Виставляла перед дівчинкою купу старих іграшок, а сама виходила з кабінету.

І про логопеда, стрибучу аспірантку, яка розкладала картки з малюнками і питала дитину: а що це таке? А це? А це? Дитина ще більше лякалася. Бо і дорослий не добрав би, що на тих картках зображено.

Не кажучи вже про лікарку, яка відверто їм порадила здати дитину в інтернат, а самим народити іншу, тільки цього разу нормальну. Ви, мовляв, ще молоді.

Коли до кінця відведеної на візит години лишалося п’ять хвилин, психіатр урвав батьків і сказав, що їхній дитині треба стимулювати розладнану функцію мовлення.

Як?

Треба зробити її життя нестерпним. Припинити задовольняти її потреби. Повністю ігнорувати її. Хай помучається. Нехай відчує, що в неї немає іншого виходу, як почати спілкуватися зі світом. Це буде їй уроком!

Всю дорогу від психіатра чоловік не випускав дочку з рук.

Теща наполягла, щоб вони повели дитину на обстеження до психоневрологічного диспансера. Бо там, мовляв, дуже досвідчені кадри.

У диспансері комісія з двох жінок на чолі з чоловіком вислухала їх, постукала дочці молоточками по колінах і сіла радитися.

То який діагноз, запитав голова, будемо ставити? Триста сімнадцять чи триста п’ятнадцять?

Погляди спочатку розділилися, а тоді збіглися.

Триста п’ятнадцять. Зе-Пе-Ер. Затримка психічного розвитку. Будемо ставити її на облік.

Чоловік так ніколи і не вибачив тещі цього обстеження.

Одна знайома, дізнавшися про їхнє горе, порадила викрасти всі документи, які залишилися після обстеження й знищити їх. Інша пропонувала звернутися до бабусі, яка живе в іншій області і не тільки по фотографії ставить діагноз, але ще й на відстані лікує хворобу. Грошей вона не бере, але просить допомогти по хазяйству.

Чоловік з дружиною вибрали найкраще фото дочки і відправили його разом із детальним листом. Але відповіді так ніколи і не дочекалися: бабуся, як сказали їм потім, не вміла читати.

Тоді ж вони від інших людей дізналися, що й зовсім поблизу є багато не менш видючих та втаємничених бабів, які своїм шепотом та припльовуваннями розвіюють уроки та наслання.

Їхні митарства урвалися в той день, коли дочці виповнилося п’ять років. Того ранку вона прокинулася і сказала, що відтепер розмовлятиме з усіма. Чоловік, як завжди, відводив її в садок. Ще в дверях він почув, як вона вітається з вихователькою, тоді щось каже іншим дітям. Він, не прощаючись, вискочив геть, щоб дочка не бачила його сліз. Дружина чекала на нього під садочком. Побачивши його обличчя, вона схопилася за серце, але він вчасно підтримав її. Вони й досі не можуть отямитися від свого щастя.

Зараз вони, як і що будня, поспішають. Чоловік відводить дочку. Біля садочка він штурмує автобус і їде ним до кінцевої. Дружині — у протилежний бік, спочатку пішки, тоді автобусом і знову пішки. Коли до них протягнуть метро, буде простіше.

А поки що вона догодовує дочку, а він на ходу заковтує кашу, бо йому ще треба голитися. У ванні, незважаючи на два порізи, він думає не про йод, і не про лезо, яке слід було замінити ще місяць тому, а про те, до чого можна було би порівняти життя. Не абстрактне буття і не існування білкових тіл на околицях космоса, а те, що з ним відбувається.

Вчора вони ходили до філармонії. Іноземний віртуоз виконував фортепіанний концерт. І вже з першого акорда чоловік зрозумів: все це — про нього і для нього. Шум, бризки, зігзаги музичної річки, танець кудлатого диригента, сім потів на лобах у виконавців — це все портрет його життя. Він тут — фортепіано. А оркестр — епоха, в яку його без попередження було народжено.

Диригент дає відмашку, оркестр розгортає панораму сучасності. Ось — бистрина, а от — бокові течії. Звідси дме ходовий вітер, а з-за рогу — супротивний. Від цього — всі хвилі. Там — вир, а тут — заводь. Тут вода проточна й прозора, а отам — стояча й смердюча. Аякже.

Чого хоче оркестр? Щоб ніхто не уривав музику, тому що музика — це лад і структура, і прикрашена візерунками рамка.

Подивіться, каже оркестр, яка скрізь краса! Чи є у світі щось подібне? І зразу ж оголошує: немає! Тому візьміть ноти, вивчіть їх і грайте все, що для кого розписано. Бо тут про всіх буде подбало. Нас доведуть до фіналу, де ми з усіх інструментів видобудемо щемкий акорд і поринемо в тишу.

Всі згодні. Всі, не відриваючись від нот, стараються.

Аж ось вступає фортепіано, молоде й задирикувате. Воно встромляє де не слід дисонанси, ускладнює кожну фразу й руйнує гармонію.

Так, кажуть йому, не можна!

Чому, каже воно, ні?

Бо, кажуть, концерти треба грати за правилами.

Ваші правила, каже воно, не для мене.

Чому це?

Тому що я — унікальне.

А ми ж тоді які?

А ви, каже фортепіано, штамповка. Вас легко тиражувати й міняти місцями. Вас не шкода викидати. А я — ручна робота. У мене своя мелодія. І я її мушу проспівати за будь-яких обставин.

Оркестр, не уриваючись, пояснює фортепіану, що воно не перше і не останнє. У кожному творі є таке добро. Замість глибини і тонкоти — шпаркість і замах. Нехай. Подригаєшся, спотикнешся, образишся на весь світ і до останнього такту тарабанитимеш не в склад не в лад свій собачий вальс.

Не дочекаєтеся, каже фортепіано й підноситься на самий гребінь віртуозності.

Це, каже воно всім, через вас промовляє заздрість. Ви б теж так хотіли, але у вас нема ні відваги, ні сил, ні талантів.

Складається враження, що диригент, зіткнувшися з таким зухвальством, кидає на цвіркуна всі свої інструменти. Щоб той не міг більше й пискнути. В реальності ж оркестр скрізь, де можна, підтримує фортепіано й лише удає гнів. Тому що оркестр знає ціну ручної роботи, без якої всі твори будуть на один штиб. Про людське око все виглядає так, наче фортепіано кидає виклик, а оркестр батожить його смичками та дудками. Але насправді все навпаки: оркестр дає йому то опертися на себе, то відштовхнутися, тільки б воно як слід висловилося, тільки б воно дотягло свою пісню до кінця. І чим дужче вони бються, тим більше певності, що слухачі не заснуть і не підуть в буфет, а сидітимуть до кінця, щоб дізнатися, хто кого переможе. Слухачі знають, що будь-який концерт — це варіація на тему всім їм відомої казки. В ній спочатку все гарно й весело, тоді сутужно й боляче, й, нарешті, коли герой бере гору, то всім зразу ж робиться ще краще, ніж колись було.